20 серпня 2010 року, напередодні дня пам'яті преподобних Зосими, Саватія і Германа Соловецьких, після закінчення всенічного бдіння у Спасо-Преображенському соборі Соловецького монастиря Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звернувся до присутніх із Першосвятительським словом.
Сердечно вітаю зі святом — святом особливим для цієї святої обителі, бо ми згадуємо її преподобних засновників Зосиму, Германа і Саватія, угодників Божих, які своїми трудами поклали основу чернецького життя на Соловецьких островах.
У Євангелії, яке ми сьогодні читали на утрені, є чудові слова — ми всі добре їх знаємо: Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм (Мф. 11:28-29).
Ці слова, багато разів повторювані, ми якось не впускаємо до свого серця. Але як важливо пам'ятати, що спокій у серцях (а спокій — це і є головна характеристика людського щастя) приходить тоді, коли людина тиха і серцем покірлива. Не багатство, не слава, не популярність, не вплив у суспільстві, а покірливість і смиренність дають людині спокій у душі. Ченці — це люди, які все своє життя будують таким чином, щоб мати цей спокій в душі. Тому покірливість і смиренність ченця є неодмінною його якістю. Чернець не може не бути смиренним — в іншому випадку він або помиляється в обраному шляху, або допускає грубі помилки у своєму духовному житті. Адже він прийшов заради спокою, заради миру душевного, заради спілкування з Богом, і якщо не стає людиною смиренною і покірливою, значить він даремно трудиться.
Але ж ці слова звернені не тільки до чернецтва — вони звернені до всіх людей, у тому числі в сучасному світі, де так багато стресів, хвилювань, конфліктів, боротьби, до якої люди часом втягуються не за своєю волею, а лише тому що вони намагаються чесно виконувати свій обов'язок і діяти по совісті. Як же знайти спокій? Покірливістю і смиренністю. Це не означає, що людина повинна підтакувати кожному і розмінювати свої переконання. Це не означає, що людина, що живе в миру, повинна бути подібною до ганчірки, якою витирають ноги. Але це означає, що смиренність є неодмінною умовою людського щастя.
Смиренність — це передусім усвідомлення своєї негідності перед Богом. Коли ми усвідомлюємо себе негідними перед Богом, ми стаємо менш чванливими у відношенні до людей. Смиренна людина не засуджує іншу людину, хоча це не заважає їй бути об'єктивною в оцінці інших людей, особливо якщо вона, займаючи владне становище, покликана до того, щоб впливати на життя оточення, в тому числі через різного роду призначення. Смирення є стан повного і остаточного віддання себе Господу. І, перебуваючи перед лицем Божим, сповідуючи свої гріхи, смиренна людина знаходить внутрішній спокій, навіть якщо перебуває в гущі подій.
Ось чому так важливо приїжджати до монастирів нам, хто живе в миру, доторкатися до духовного досвіду подвижників і угодників Божих, які в цих монастирях несли своє служіння, спілкуватися з чернечою братією, яка прагне повторити приклад подвижників благочестя. Монастирі завжди були місцем духовного заспокоєння, місцем, де людина починає бачити і велич Божу, і свою незначність перед лицем Божим. А це і є перший, можливо, найважливіший крок до того, щоб ставати покірливим і смиренним серцем і знаходити спокій у душі своїй.
Нехай Господь допоможе всім нам, де б ми не були і чим би ми не займалися, — і людям високого стану, і людям простим, і чернецтву, і мирянам — знаходити внутрішній спокій через покірливість і смиренність серця. Амінь.
Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі