Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Промова Святішого Патріарха Кирила на церемонії присудження ступеня honoris causa Московського державного університету

Промова Святішого Патріарха Кирила на церемонії присудження ступеня honoris causa Московського державного університету
Версія для друку
28 вересня 2012 р. 16:51

28 вересня 2012 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирилвзяв участь у конференції «Від Стародавньої Русі до Російської Федерації — історія російської державності», організованій Московським державним університетом ім. М.В. Ломоносова спільно з Відділенням історико-філологічних наук РАН.

На першому пленарному засіданні відбулася церемонія присудження Його Святості звання почесного доктора МГУ. Предстоятель Руської Церкви звернувся до присутніх із докторською промовою.

Шановний Сергію Євгеновичу! Шановний Вікторе Антоновичу! Професори, студенти, усі високі збори!

Я сердечно вітаю вас у зв'язку з проведенням конференції, яка є дуже актуальною у зв'язку з роком, на який випало так багато важливих ювілеїв, що стосуються історії нашої Батьківщини.

Я висловлюю глибоку вдячність науковій корпорації Московського університету за ту високу честь, якої ви мене удостоїли. Оскільки сам я почав своє просування в Церкві з академічної діяльності і протягом десяти років був ректором духовної академії, то, мабуть, немає більш високої нагороди для мене, ніж нагорода від наукового співтовариства. Я добре знаю атмосферу вищого навчального закладу, атмосферу засідань Вчених рад, я знаю, як у цьому колективі відточується думка, зупиняються нерозумні вислови, знаю, як дисциплінується розум людини і дисциплінується її слово. І, мабуть, немає ніякого іншого середовища, крім академічного, яке б так впливало на формування особистості, у тому числі на здатність людини кілька разів подумати, перш ніж сказати.

Ми проводимо цю конференцію в стінах Московського державного університету імені М.В. Ломоносова, що теж є ніби символічною дією, тому що Московський університет — це лідер у нашій країні, це справжній науковий, інтелектуальний, освітній центр, з ім'ям якого пов'язані величезні досягнення в нашій науці, в освіті, в культурі. Дуже велика кількість людей, які прославилися своєю діяльністю, належали саме до Московського університету, для них це була alma mater.

Дозвольте мені сказати кілька слів на тему конференції, оскільки після вручення докторського диплома належить зробити якийсь звіт перед аудиторією. От і я дозволю собі поділитися з вами певними думками, які виникли у мене в зв'язку з нашим Роком історії і в зв'язку зі збігом багатьох ювілейних дат. Мені здається, обрана для обговорення тема виявляється дійсно актуальною, оскільки торкається, зокрема, такого важливого питання, як роль духовної, у тому числі православної спадщини в становленні й розвитку російської державності.

Я хотів би сказати особливо про фундамент традиції духовного й культурного спадкоємства. Почувши слово «традиція» сучасні люди, особливо молоді, нерідко висловлюють здивування і навіть скептицизм. «Традиція», «традиціоналіст», «традиційний» пов'язані з чимось давно минулим, непотрібним, таким, що заважає. Насправді традиція — це ж не спогад про минуле, а традиція — це спосіб передачі цінностей з покоління в покоління. Адже навіть найбільш радикально налаштований стосовно традиції студент відкриває підручник, написаний не його однолітками, а людиною, якої, можливо, і в живих немає. Він зростає на думках, на знаннях, на досвіді тих, кого вже немає.

А як перейшли ці знання, досвід, думки, ідеї? Вони дісталися нам за традицією. Традиція — це спосіб збереження й передачі цінностей з покоління в покоління. Це не означає, що традиція покликана зберігати все, що належало до минулого. Адже ми не зберігаємо сміття, ми його викидаємо. Людина, живучи й працюючи, створює багато чого непотрібного для збереження на майбутнє. Але справжня цінність передається не інакше, як за традицією. Тому я думаю, що потрібно з усією серйозністю поставитися до розуміння того, що таке традиційне начало в житті суспільства.

Спроби зруйнувати все дощенту, у тому числі зламати традицію, а потім на цих уламках будувати новий світ, не приводять ні до чого хорошого і ставлять націю на грань духовної катастрофи. Свідчення того — історія Росії XX століття. Тому так важливо, що сьогодні ми звертаємо наші погляди до джерел російської державності.

Будучи культурними й духовними наступниками Візантії, ми разом із тим протягом століть прагнули дбайливо зберігати свою слов'янську самобутність. Цивілізація, фундамент якої був закладений генієм і трудами святих рівноапостольних братів Кирила й Мефодія, і сьогодні життєздатно поєднує європейську культурну та інтелектуальну спадщину з православною духовністю і слов'янським світовідчуттям.

Тим часом, коли нам говорять про «європейський шлях» розвитку, як правило, мають на увазі наслідування й відтворення західних політичних і культурних моделей. Наслідування, копіювання завжди поступається оригіналу, оскільки в ньому відсутнє оригінальне начало, справжнє авторство. За рідкісним винятком копія і за якістю своєю відстає від оригіналу; і той, хто створює копію, ставить себе в підлегле положення стосовно автора оригіналу. Завжди є зазор у бік пониження. Тому будувати цивілізацію на засадах наслідування означає детермінувати розвиток таким чином, що він в принципі завжди відставатиме від тих, хто народжував і народжує оригінал. Бути керованим — це небезпечно, принаймні для дорослого віку. Бути керованим у молодості, у дитинстві необхідно, але коли дитина виростає, вона перестає бути керованою, і тоді розкривається потенціал її вільної особистості.

Важливо розуміти, що дійсно європейський шлях передбачає не наслідування чужого, але усвідомлення власних європейських коренів і повернення до них з урахуванням конкретних культурних і історичних умов. Сказане стосується, у тому числі, і державного будівництва. Вірність цінностям власної традиції дозволяє самостійно усвідомити цілі та завдання державної влади, задуматися про призначення інституту держави.

Що ж наша традиція говорить про це? Святе Письмо стверджує абсолютну необхідність інституту цивільної влади в ураженому гріхом світі. Цитую апостола Павла: «Той, хто противиться владі, противиться Божій постанові» (Рим. 13: 2). Сили зла, на жаль, реальні, і щоб люди могли жити мирно, трудитися, ростити дітей, необхідна держава, яка буде стримувати зло, у тому числі й силою. Ми бачимо, що там, де держава зникає або слабшає настільки, що вже не може виконувати свої функції, у суспільстві оселяється хаос.

Тому велике місце в православній традиції займає етика державного служіння. У наших святцях чимало імен царів, князів, правителів, воїнів, які віддали своє життя служінню ближнім і захисту Вітчизни. І це зовсім невипадково, адже представники державної влади, які підтримують порядок і припиняють беззаконня, виконують місію, покладену на них Самим Богом. Ось що говорить про це апостол Павел: «якщо робиш зло — бійся, бо той, хто має владу, не даремно меча носить: він Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (див. Рим. 13:4).

Звичайно, все те, про що зараз було сказано, стосується не конкретних осіб, не конкретних політичних систем, а самого інституту влади. Інститут влади виник у світі, у суспільстві, підвладному гріху, для збереження цього суспільства, для того, щоб люди були здатні жити спільно, щоб різноспрямовані інтереси не руйнували можливості людей солідарно трудитися, у тому числі й заради досягнення спільного блага. Тому чітка і цілком визначена підтримка Церквою інституту державної влади не означає оцінок, які кожен представник Церкви може мати щодо тих чи інших політичних діячів, державних діячів. Проте щоразу необхідно розуміти, що збереження інституту влади є запорукою процвітання суспільства.

Місія держави, таким чином, полягає у підтримці правди; у своїх діях вона покликана керуватися природним законом. Держава є не джерелом природного закону, а тільки його інтерпретатором; вона вирішує, як вічний моральний закон має переломлюватися в тій чи іншій епосі та в тій чи іншій культурі, у тому числі й через систему законодавства. У рамках цього, традиційного для російської (і європейської в цілому) культури підходу, якщо 95% населення згідно з усіма легальними демократичними процедурами проголосують за знищення інших 5%, то це все одно буде беззаконня, тому що закон, який забороняє відбирати безневинне життя, встановлений не державою і не людьми взагалі, і ніякі національні чи міжнародні людські інститути не можуть його скасувати.

Завдання держави — спираючись на Богом даний моральний закон, таким чином інтерпретувати його згідно з місцем, часом, культурою, щоб моральне начало через дію законодавства зміцнювалося в житті особистості й суспільства.

На жаль, нині, як і раніше, ми стикаємося з абсолютно іншими підходами до закону. Сьогодні закон нерідко проголошує повну людську автономію від морального начала, необмежене свавілля у встановленні тих норм, які саме тепер законодавці визнають зручними. Заперечення права на життя за немовлям в утробі матері, умертвіння старих і хворих, які, на думку деяких сучасних мислителів, «зобов'язані померти», щоб не відтягувати на себе ресурси суспільства, спроби переглянути визначення такого фундаментального для людської природи інституту, як шлюб, — усе це відображає глибоке зрушення у сприйнятті світу й людини, зрушення, яке християни вважають руйнівним і небезпечним. «Усе можна зруйнувати і потім заново відбудувати». Але якщо руйнується Богом даний моральний закон, якщо він видаляється з суспільних відносин, то люди перестають бути здатними організовуватися в суспільства — будь-які суспільства, чи то сім'я, трудовий колектив чи держава.

Стикаючись з неправдою і гріхом, Церква може виступити з викриттям, у тому числі й правителів, коли вони зраджують своєму обов'язку. Прикладом такого викриття може служити святитель Филип Московський, який виступив проти неправосуддя царя Івана Грозного. Люди, наділені владою, стикаються з особливими спокусами і потребують особливого пастирського піклування.

Розглядаючи відносини Церкви й держави в наші дні, мені хотілося б розвести ідеали, які для Церкви є незмінними, і реалії, які відображають саме нинішню ситуацію. Росія — одна з найбільш секуляризованих європейських країн. Те, що в інших країнах Старого Світу практично є само собою зрозумілим, як наприклад: кафедри теології у вузах, капелани в армії, вихідні дні у великі релігійні свята, навчання релігії в школах і багато іншого, що, зокрема, стосується проявів релігійної культури, — до нашого життя входить із труднощами і під зубовний скрегіт тих, хто уявляє собі «світську державу» виключно у вигляді держави атеїстичної, що виключає присутність релігії в суспільних процесах.

Але часи атеїстичної диктатури, сподіваємося, минули. Присутність Церкви в публічній сфері — це абсолютно нормальне для вільного суспільства явище.

Церква й держава — різні установи. Церква є добровільним співтовариством, яке звертається до своїх членів із пастирським словом, розраховуючи на їх добровільне послушенство. Держава охоплює всіх жителів країни, маючи владу примушувати до виконання своїх законів, у тому числі й силою. Церква не прагне до державної влади, не збирається засвоювати собі державних функцій. Більш того, вона не прагне до державного статусу, який мають Церкви більшості в ряді європейських країн. Вимагати від Церкви, щоб вона «не зливалася з державою» — означає ломитися у відкриті двері.

Церква не формує органи державного управління і не видає державних законів. Вона формує душі людей, покликаних до братнього служіння одне одному і спільному благу. Вона затверджує непорушність морального закону, на якому тільки й може бути споруджено справедливе суспільство та держава. Вона свідчить про Царство Духа. Як пише М.О. Бердяєв, «ніколи не зможе повністю вміститися [Церква] в царство Кесаря, оскільки є вічною і спрямована до нескінченності» (М.О. Бердяєв. «Царство Духа та царство Кесаря»).

Дякую вам за увагу.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

(Скорочено. Повний текст див. на російській версії сайту)

Усі матеріали з ключовими словами

 

Інші статті

Поздравление Святейшего Патриарха Кирилла губернатору Волгоградской области А.И. Бочарову с 50-летием со дня рождения

Поздравление Святейшего Патриарха Кирилла министру по делам Северного Кавказа С.В. Чеботареву с 50-летием со дня рождения

Патриаршее поздравление митрополиту Иркутскому Вадиму с 65-летием со дня рождения

Поздравление Святейшего Патриарха Кирилла заслуженному художнику России И.И. Глазунову с 50-летием со дня рождения

Патриаршее поздравление митрополиту Корсунскому Антонию с 35-летием со дня рождения

Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на заседании Попечительского совета Троице-Сергиевой лавры и Московской духовной академии

Поздравление Святейшего Патриарха Кирилла Блаженнейшему Феодору II с годовщиной избрания на престол Патриархов Александрийских

Поздравление Святейшего Патриарха Кирилла Блаженнейшему Митрополиту всей Америки и Канады Тихону по случаю дня тезоименитства

Патриаршее поздравление по случаю 40-летия регентского отделения при Санкт-Петербургской духовной академии