Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

«Слово пастиря». Випуск від 20 квітня 2013 року

«Слово пастиря». Випуск від 20 квітня 2013 року
Версія для друку
20 квітня 2013 р. 11:48

У черговому випуску авторської програми «Слово пастиря», що вийшов в ефір 20 квітня 2013 року, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил, відповідаючи на запитання телеглядачів, розмірковує про те, як слід вести боротьбу з гріхами.

Доброго ранку, дорогі телеглядачі!

У зв'язку з Великим постом на адресу нашої передачі надійшло ось таке питання: «Ваша Святосте! У своїх проповідях Ви не раз говорили, що головне призначення посту — покаяння і, можна сказати, покращення своєї душі. Зараз настав Великий піст, коли все це має відбуватися з душею православного християнина. Але чому ж ми бачимо у віруючих тільки зовнішній прояв посту — відмову від тваринної їжі та інше, а внутрішніх зрушень так мало? Звідки ж ці скарги, мовляв, "не встиг налаштуватися на піст"? Невже ми стали такими немічними? Чи це ознака нашого відпадання від Бога, яке поглиблюється?

А якщо щось і відбувається хороше з душею, то як утримати її надалі в такому стані, коли вже не буде духовного напруження Великого посту? Можливо, є якісь методи чи навіть православні технології?» З листа Олени Василівни Бородіної, м. Клин Московської області.

Дякую Вам за запитання, Олено Василівно. Дійсно, питання це серйозне і завжди актуальне. До речі, з цією темою дуже часто зустрічаються духівники. Приходить людина, що на минулій сповіді розкаялася в тому чи іншому гріху, і, звертаючись до того ж самого духівника, бо нерідко один священик на парафії, з певною сором'язливістю говорить про те, що, мовляв, не вдалося подолати гріх, він залишається. І знову, і знову на сповіді люди каються в одних і тих же гріхах, свідчачи про те, що не вистачає сил подолати цей гріх чи обставини, які заганяють людину у вузький простір, де гріх панує. І вирватися з цього простору людина не може. Ваше запитання з низки цих непорозумінь.

Дійсно, Великий піст дає людині можливість, напружуючи свої фізичні сили, обмежуючи себе в їжі, в задоволеннях, формуючи спеціальний, особливий стиль життя, у центрі якого молитва й роздуми над самим собою, більш відповідально підходити і до сповіді, але, насамперед, до свого внутрішнього стану.

Не все вдається зробити, як хотілося б, за час Великого посту. Але найчастіше у людей, які всерйоз сприймають цей виклик пісної дисципліни, пісного означення цілей, виходить зробити хоча б невеликий крок. А от потім — суєта житейська, занурення у звичайні умови життя, дійсно, подібно до тих терній у новозавітній притчі, заглушають добрі паростки (див. Мф. 13:7).

Чи є якась технологія, як Ви сказали? Технології, звичайно, немає. Але є святоотцівське вчення. Адже святі отці, подвижники, аскети, вчителі тієї духовної мудрості, якою ми живимося, розмірковували над усім цим. Їх теж непокоїв стан людини, яка не може звільнитися від гріха. І виробилося певне аскетичне вчення. Воно не є систематизованим, і не можна сказати, що перший крок такий, другий такий, що потрібно дотримуватися якихось конкретних і певних умов — такої системи не існує. Але разом із тим існує загальне розуміння того, що означає боротьба з гріхом.

Воно передбачає насамперед постійний самоконтроль — незалежно від того, яку їжу ви їсте — пісну чи скоромну, незалежно від того, в яких умовах ви перебуваєте — на відпочинку чи на роботі, незалежно від фізичного вашого стану — ви втомилися чи бадьорі, ви здорові чи хворі, — внутрішній самоконтроль — це неодмінна умова зростання людської особистості, це те, без чого людина не може зростати, причому не тільки духовно, морально, але навіть інтелектуально. Якщо ми не переглядаємо своїх поглядів на ті чи інші питання, якщо ми не здатні долати внутрішні свої помилки, коли переконуємося, що такі існують, то ми або зупиняємося на одному місці, навіть у своєму інтелектуальному зростанні, або починаємо просто костеніти в помилках, забобонах і гріхах.

Тому перша неодмінна умова — боротьба з помислами, як говорять святі отці, тобто це загострене почуття небезпеки. Коли виникає у свідомості людини гріховна думка, вона повинна негайно пройти через сито самооцінки: «Це що, випадковість? Звідки ці думки? Чому я зупиняюся на них? Мені що, приємно тішити себе цією ілюзією, цими думками, цими мріями? Чи я вже просто не маю сили чинити їм опір?»

Твереза оцінка наявного духовного стану — це неодмінна умова наступного кроку — подолання помислів. Якщо ми усвідомлюємо те, що дійсно опинилися в полоні, у полоні певної вже інерції, що гріховна думка починає нас поневолювати, тоді потрібно бити тривогу для самого себе. Чудовим засобом подолання такого стану є покаяння. Якщо ми усвідомлюємо, що та чи інша думка є гріховною, якщо ми фіксуємо саму цю ідею, появу гріховності в нашій свідомості, то необхідно покаятися перед Господом. Не пропустити це, що називається, повз вуха — подумаєш, яка різниця, — а, зупинившись на цьому, перед лицем Божим принести покаяння, а потім сповідатися й причаститися Святих Христових Таїн, і закликати силу Божу на допомогу.

Усе це стосується помислів, тобто передньої лінії оборони, яку повинна вибудовувати людина перед напором гріха. Але ж є і друга лінія оборони. Там здобути перемогу набагато складніше. Це область нашої волі, коли думка може перейти у дію. Якщо ми допустили таке панування гріховної стихії в нашій свідомості, то зупинити її дуже важко. Потрібно впливати на волю, а воля найчастіше у нас куди слабкіша, ніж думка. Адже в думках ми іноді гори готові зрушити — як ми іноді уявляємо собі майбутнє життя, свої успіхи, як ми дивимося на свою кар'єру. Часто все це так і залишається у фантазії, у думках. Бракує волі здійснити одне, інше, третє. Ось так же і в духовному житті. Рубіж волі — це вже дуже складний рубіж, коли впали редути, передова лінія оборони.

І, нарешті, останнє — це коли ми вчинили гріховне діяння. Це означає, що ми програли три рубежі оборони, ми пропустили гріх, ми пропустили проникнення зла в нашу душу, вчинили гріховну справу. Яка може бути реакція? Найчастіше така: ну а хто не без гріха, а чим я відрізняюся від інших? Господи, ну так ми влаштовані, от спокусив лукавий.

Ось ця самозаспокійлива риторика, яку нерідко ми вживаємо в розмові з самими собою, вона зміцнює нас у вчиненні гріховних діянь і на майбутнє. І немає іншого способу, іншого засобу, іншої технології, як вміти критично оцінювати свій внутрішній стан, вміти робити собі догани, вміти змушувати себе змінити образ думок або образ дій. А якщо вже впадаємо у гріх, то щиро, по-справжньому, без внутрішнього самовиправдання, перед лицем Божим, якщо соромимося зробити це перед лицем людей, — попросити прощення у вчиненні гріху, принести покаяння в Таїнстві сповіді, причаститися Святих Христових Таїн.

І от тут-то відбувається найважливіше. Адже гріхи наші прощаються не тому, що ми покаялися при священику, не тому, що ми покаялися перед самим собою, а тому, що Господь на Хресті за нас постраждав. Він спокутував наші гріхи, і гріх наш прощається в Таїнстві святої Євхаристії, у Таїнстві Причастя Тіла й Крові Спасителя за Його заслуги, за Його хресну смерть, за Його жертву. Умовою цього прощення в Таїнстві Євхаристії і має бути розкаяння і сповідь.

Дехто вважає, що причащатися, сповідатися потрібно чотири рази на рік або один раз на рік. Гріховно все це, неправильно. Якщо так будемо діяти, то які редути, яка оборона — як ми можемо без благодаті Божої перемагати свій гріх? Та ніяк. Тому сповідатися й причащатися потрібно часто, так часто, як вимагає душа. Згідно з давньою церковною традицією християни причащалися щоразу, коли вони брали участь у Євхаристії, тобто коли вони відвідували Літургію. Зараз ця традиція зазнала змін, і, у кращому разі, люди причащаються раз на тиждень. І то добре, якщо тільки це Причастя супроводжується внутрішнім розкаянням і щирим покаянням у Таїнстві сповіді.

Є технології і є способи, але, найголовніше, є величезний досвід духовного життя святих угодників, подвижників, святих отців. Читайте житія святих. Намагайтеся, можливо, читати, в міру своїх можливостей, і святоотцівські тексти. І спасенне читання має бути також на вашому столі, тому що, занурюючи себе в стихію духовного життя, сформованого в надрах Церкви, ми стаємо ближче і до Бога, і до отримання прощення за наші гріхи.

І ще таке питання: «У своїх проповідях Ви часто вказуєте людям на їхні гріхи, особливо на ті, які вразили наше суспільство останнім роки: спрага наживи, егоїзм, байдужість до ближніх. Але мені здається, що найстрашніший і найбільш поширений зараз гріх — це марнославство. Саме заради його задоволення часто приноситься в жертву все: і доброта, і співчуття, і скромність, і гідність. Як побороти цей гріх?» — запитує Маргарита Олександрівна Ульянова, сел. Леоново Володимирської області.

Маргарито Олександрівно, і марнославство, і байдужість, і егоїзм, і всі ті гріхи, які ви перелічили, і які Ви не перелічили, мають одну і ту ж природу. Гріх виростає на грунті зла і впроваджується у свідомість людей через спокусу. І тому все те, що я сказав взагалі про подолання гріховного потягу людини, про духовне зростання, повною мірою можна віднести до марнославства. Людина, яка контролює себе, яка піддає себе, що називається, об'єктивній критиці перед лицем Божим, перед своєю совістю, вона побачить цей небезпечний гріх. А виявити його не так просто в повсякденному житті, коли марнославство нерідко представляється у свідомості людей певною силою і навіть рушійним фактором успіху. Саме контроль за духовним життям і допомагає нам відокремлювати добро від зла і гріх від доброчесності.

На цьому я закінчую нашу передачу. Нехай благословення Боже перебуває з усіма вами. І до нових зустрічей.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами