Нещодавнє звернення Священного Синоду Руської Православної Церкви «До православних християн України, що перебувають поза єдністю зі Святою Церквою» викликало жваву громадську дискусію в Україні. Зокрема, «Синод» т.зв. Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) негайно виступив із зустрічною заявою, тональність якої і низка висловлених положень можуть викликати подив у читача. На прохання редакції порталу Богослов.ru цей документ коментує голова Синодального інформаційного відділу В. Р. Легойда.
— Володимире Романовичу, остання заява невизнаного «Київського патріархату» починається з твердження, що ця релігійна організація зовсім не представляє собою розколу, але, «як помісна Українська Православна Церква, є невід'ємною частиною Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви — незважаючи на те, що Руська Православна Церква і деякі однодумні з нею Церкви цього поки що не визнають». Чи можете Ви прокоментувати цей текст?
— Почнемо з того, що «деякі однодумні» Церкви — це, ні багато, ні мало, всі автокефальні Православні Церкви, вся світова православна сім'я! Намагаючись виправдати розкол, його керівники нехтують елементарним здоровим глуздом: хіба можна бути частиною Соборної і Апостольської Церкви таким чином, що сама Церква цього не визнає і не має з цією «частиною» ніякого спілкування?
Ми знаємо, що Київ часто був центром загальноправославних урочистостей, в українській столиці не раз збиралися на різні святкові заходи ієрархи всіх або більшості Помісних Православних Церков. Але вони були гостями канонічної Української Православної Церкви та її законного Предстоятеля — Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира, а зовсім не самопроголошеного «Київського патріархату». 28 липня, як повідомляється, разом з головою цієї організації молилася делегація «Чорногорської православної церкви» на чолі з «митрополитом Михаїлом». Проте, таким чином можна ввести в оману лише тих, хто не знає, що ця «церква» — така ж розкольницька організація, що не користується підтримкою благочестивого чорногорського народу, духовним пастирем якого є митрополит Чорногорський і Приморський Амфілохій, відомий всьому православному світові. А до Києва під виглядом «чорногорського митрополита» приїздив колишній клірик Константинопольського Патріархату — давно позбавлений священного сану і анафемствуваний своєю Церквою.
Тим, хто опинився в такій катастрофічній ізоляції від Вселенської Церкви Христової, треба думати про повернення, про спасіння душі, а не розмірковувати про якісь туманні «розділення за принципом юрисдикції».
— Але в тій же заяві стверджується, що у відокремлених «немає жодних відмінностей від всієї повноти Православної Церкви ані у віровченні, ані у звершенні Таїнств та інших богослужінь, ані у практиці застосування норм канонічного права»...
— Як це — немає відмінностей? У Православній Церкві однією з основних канонічних норм є правило, згідно з яким будь-який священик, заборонений у священнослужінні або тим більше позбавлений сану, не може здійснювати ні Божественну літургію, ні будь-яке інше священнодійство. А тут — людина, не тільки позбавлена священного сану, але і зовсім відлучена від Церкви служить «літургії», здійснює «рукопокладання». Хіба це не нехтування всіма нормами канонічного права? Хіба віровчення Православної Церкви говорить, що будь-яка людина, що вбралася у «правильний» священний одяг і вимовляє правильні слова, може здійснювати Таїнства?
Автори заяви, намагаючись обгрунтувати, що вони — не розкольники, посилаються на слова святого Василія Великого, згідно з якими розкол — це «розподіл в думках про деякі предмети церковні». А «Київський патріархат» нібито розділення в думках з Церквою не має. Думаю, що достатньо звернути увагу на питання про те, хто може звершувати богослужіння, а хто ні. Як ми бачимо, це питання у наших відокремлених братів вирішено, прямо скажемо, всупереч встановленим у Православній Церкві правилам.
Для того щоб стати розкольником, зовсім не обов'язково вигадати який-небудь свій особливий обряд, ввести нове вчення (в останньому випадку довелося б говорити і про єресь). Згідно з формулюванням Іоанна Зонари, розкольниками називаються ті, хто стосовно віри і догматів розсудливо мислять, але з різних причин віддаляються, і влаштовують свої окремі збори. Авторитетний візантійський каноніст не вважає за потрібне уточнювати ці причини — і не випадково. Суть розколу визначається самим фактом розриву спілкування із Вселенською Церквою через самочинне відділення від свого законного священноначаліє. Це безумовно засуджується канонічними правилами: «А ще який пресвітер або єпископ, або митрополит, наважиться відступити від спілкування зі своїм патріархом, і не буде підносити ім'я його, згідно із певним і встановленим чином, у божественному тайнодійстві, але раніше за соборного оголошення і довершеного засудження його, вчинить розкол: такому святий собор визначив бути цілком непричетним до усілякого священства» (Двократний Собор, правило 15). Підсумовуючи вищесказане, поняття про розкол можна сформулювати наступним чином: розкол виникає, коли певні ієрархи та клірики відходять від законного священноначалія, зневажають святі канони, і за це на підставі цих канонів, при дотриманні належної процедури церковного суду відлучаються законною церковною владою від спілкування з Церквою. Інші Православні Церкви визнають це відлучення і також поривають спілкування з розкольниками. Саме це і сталося у випадку з так званим Київським патріархатом.
— А що можна сказати про аргументи з історії надання автокефалій у XIX і ХХ століттях? Адже і тоді інколи мали місце канонічні покарання, автокефальний статус нових Помісних Церков не відразу визнавався... Іноді наводять як приклад схизму, в якій Болгарська Церква перебувала з Константинопольським Престолом до 1945 р. А закінчилася справа все ж визнанням автокефалії. Як стверджують прихильники «Київського патріархату», анафеми були з часом просто забуті.
— Справді, надання автокефалії в XIX-XX ст. нерідко було пов'язане з взаємним нерозумінням сторін, тимчасовим розривом спілкування і навіть церковними покараннями. Проте від ситуації «Київського патріархату» ці випадки відрізняються радикально. І не тільки тією обставиною, що автокефалія була спільним бажанням всього віруючого народу відповідних країн на чолі з його архіпастирями і пастирями, чого зовсім не спостерігається стосовно православних віруючих України.
У випадку з так званою болгарською схизмою вирішення внутрішньої справи Константинопольської Церкви було у 1872 р. за її ж ініціативою винесено на загальноправославне обговорення. В результаті акт засудження схизми не було схвалено Єрусалимським Патріархом, Синодом Антіохійської Церкви, Синодом Руської Церкви, а також Церквами Румунії та Сербії, що були відсутні на Соборі 1872 року. Як бачимо, про консенсус усіх Православних Церков тут говорити не доводиться. Тому протягом усіх років існування болгарського розділення часткове спілкування з Церквою тих, хто відокремився від неї, зберігалося, чому є безліч доказів. А законні покарання стосовно ініціаторів розколу українського Православ'я беззастережно визнані усім православним світом, вони не мали і не мають спілкування з жодною з Православних Церков.
Крім того, історія болгарського розділення закінчилася не простим і нібито автоматичним «забуттям» анафем і покарань, а посланням до Константинопольського Патріарха митрополита Софійського Стефана, де він від імені свого Синоду просив зняти церковні покарання «з болгарського кліру і народу». З цього випливає, що самі покарання болгарські ієрархи визнали чинними. На жаль, поки жодних подібних прохань до канонічної Церкви не надходило. До речі, лідери болгарського розколу законної автокефалії вже не побачили. До того часу всі вони упокоїлися.
— Як приклад іноді наводять і Руську Православну Церкву, автокефалію якої Константинополь офіційно не визнавав понад сто років...
— Невизнання автокефалії і розрив церковного спілкування — різні речі. На підставі історичних фактів давно доведено, що з 1448 по 1589 роки Руська Церква зберігала повноту євхаристичного спілкування з Церквою Константинопольською і Східними Церквами. Незважаючи на те, що Константинопольський Патріархат не відразу схвалив автокефалію Руської Церкви, він продовжував зберігати з нею молитовну єдність і єднання Святих Таїн. Жодних церковних покарань на єпископів Руської Церкви, її клір та мирян у той час накладено не було.
— Звертаючись до більш сучасних прикладів, лідери «Київського патріархату» часто порівнюють себе з Руською Православною Церквою Закордоном: роками говорили про «розкол», а потім — про подолання трагічного розділення.
— Більш невдале порівняння важко знайти. Створення Руської Зарубіжної Церкви було викликано відомими важкими історичними обставинами, громадянською війною і масовою еміграцією. Створювалася вона як тимчасова структура, що підкреслюється у всіх її статутних документах. Її єпископи, пастирі і миряни завжди вважали себе частиною єдиної Руської Церкви, тимчасово самоврядною до скасування на батьківщині безбожної влади. Жодного з ієрархів РПЦЗ не було позбавлено сану або тим більше піддано анафемі. Повної ізоляції Руської Зарубіжної Церкви від повноти Вселенського Православ'я теж ніколи не було. Тому відновлення єдності залишалося справою часу, хоча і стало можливим лише після радикальної зміни становища в Росії, Україні та інших країнах, на які поширюється юрисдикція Руської Православної Церкви.
— Чи могли б ви прокоментувати твердження про те, що священноначаліє Руської Православної Церкви не здатне «бути авторитетним і неупередженим тлумачем канонів і встановлень Церкви»?
— Очевидно, йдеться про так зване «визнання таїнств», якого домагаються розкольники, і про 1-е правило святителя Василія Великого, яке процитував у своєму зверненні до розкольників Священний Синод Руської Православної Церкви. Але, перш за все, правило Василія Великого говорить про чин прийому до Церкви тих, хто відпав від неї, а зовсім не про «визнання» таїнств тих, хто продовжує перебувати поза Церквою. Згідно із заявами керівників розколу, вони впевнені у своїй правоті і покаяння не потребують. І тим не менше, їх начебто засмучує факт невизнання їх таїнств! Дивна постановка питання, чи не так?
Що ж стосується того, наскільки доречно навів згадане правило Священний Синод Руської Православної Церкви, можна пояснити наступне. Посилаючись на «древніх», Василій Великий наводить різні практики прийому розкольників: через перехрещення (з посиланням на Кипріана та Фірміліана) і без перехрещування (з посиланням на декого з асійських). Основоположним святитель Василій вважає той факт, що ті, хто відступив від Церкви внаслідок розколу, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Бо збідніло преподаяння благодаті, тому що скінчилася законна спадкоємність. Бо перші, хто відступив, отримали посвячення від отців, і через покладання рук їх отримали дар духовний. Але відторгнені, ставши мирянами, не мали влади ані хрестити, ані рукопокладати, і не могли дати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали. Тому практика перехрещування розкольників, на погляд Василія, була цілком обгрунтованою, і він її ні в чому не засуджує. Але в той же час він із схваленням висловлюється й про іншу існуючу тоді практику — прийом розкольників через покаяння, заради повчання багатьох. Тобто, заради того, щоб полегшити можливість повернення до Церкви для багатьох, що каються.
Священний Синод підкреслив головну думку святого Василія: у суспільстві, що перебуває поза Церквою, яким іменем його не називай, збідніло преподаяння благодаті. Ця благодать може бути поповнена тільки в Церкві, поза якою обговорювати норми церковного права безглуздо. Іншими словами, мова про «визнання таїнств» розкольників може йти тільки в контексті їхнього повернення з покаянням до Церкви. Про це говорить і Василій Великий. У нього взагалі не йдеться про «визнання таїнств» розкольників, що не приносять покаяння і не повертаються до єдності з Церквою.
— Як відомо, нинішня українська влада орієнтується на добросусідські відносини з Росією. Зважаючи на зміни політичних обставин в Україні, наскільки доречними є твердження про те, що Українська Православна Церква скористається цим, щоб придушити розкол за підтримки влади?
— Жодних підстав для таких тверджень немає. Жодна з офіційних осіб, уповноважених говорити від імені всієї Церкви, не закликала державну владу до застосування репресивних заходів проти розколу. Навпаки, і звернення Синоду Руської Православної Церкви, і виступи Святішого Патріарха Кирила в Україні були пронизані духом любові та співчуття до тих, хто відпав від Церкви. Що стосується держави, то її функція полягає в підтримці законності і усунення порушень закону, у разі, якщо такі мають місце.
— Особливі застереження «Синоду Київського патріархату» адресовані всім, хто спробує повернутися до канонічної Церкви. Їм загрожують Божою карою. Канонічну хіротонію осіб, раніше рукопокладених в «Київському патріархаті», названо в заяві «зреченням від Самого Христа» і «хула на Духа Святого». Наводяться посилання на канони.
— Ці заяви показують, що розкольники дуже далекі від прагнення до діалогу, незважаючи на те, що вони багаторазово декларували таке прагнення. Фактично вони відкрито стають на позицію протидії покаянню і поверненню до Церкви. Про який діалог може йти мова?
Посилання на 68-е апостольське правило тут зовсім недоречне. Правило говорить про те, що друге рукопокладення є неприпустимим — крім випадку, коли перше було прийнято від єретиків. Сенс його — у невизнанні єретичних «хіротоній».
Але хіба це означає, що недійсним рукопокладення вважається тільки в тих випадках, коли його прийнято від осіб, що погрішили у догматах віри? Нічого подібного. Якщо зберуться, наприклад, два або три православних мирянина, які сповідують Символ віри без жодних змін, і надумають «рукопокласти», скажімо, єпископа, — невже таке рукопокладання могло б бути визнане дійсним? Для того щоб бути священиками, потрібні повноваження від Церкви.
Говорячи про єретиків, автори канонічних правил часто не проводять чіткого розрізнення їх від розкольників. Згідно 6-го правила II Вселенського собору, єретиками іменуємо як тих, хто здавна оголошений чужим Церкві, так і тих, хто після того нами анафемі підданий; крім того й тих, хто, хоча й прикидається, ніби віру нашу сповідує розсудливо, але хто відокремився, і збирають збори проти наших правильно поставлених єпископів. Тобто, на думку отців Собору, поза Церквою сповідувати розсудливо християнську віру неможливо, можна лише дотримуватися видимості, «прикидатися». Тому розкольників, що відокремилися від Церкви, вони в цьому правилі зараховують до єретиків і навіть згадують під цим ім'ям.
З іншого боку, святитель Іоанн Златоуст говорить, що створювати розділення в Церкві не менше зло, ніж впадати в єресі. Спасенне сповідання віри можливо лише в Церкві, лише в ній воно знаходить свій сенс.
Повертаючись до 68-го Апостольського правила, треба визнати, що в ньому йдеться про заборону повторного правильного рукопокладання. Рукопокладання ж у «Київському патріархаті» аж ніяк не можна назвати правильними: їх було здійснено особами, які позбавлені права рукопокладати.
Цікаво, що самі лідери «Київського патріархату» не раз здійснювали повторні рукопокладання тим «єпископам», яких брали з іншого розколу — так званої Української автокефальної православної церкви. Справа була не в тому, що в останній сповідалися спотворені догмати віри. Просто її основоположники отримали «хіротонії» від людини, яка не тільки була позбавлена права бути священиком, але яка зовсім ніколи не була єпископом — від колишнього диякона Вікентія Чекаліна. Це навіть вождям розколу здалося «занадто» антиканонічним. Цікаво, що одного з таких «єпископів» було повторно і таємно рукопокладено не відразу, а через півроку після його переходу до лав прихильників «Київського патріархату».
Тому «хулою на Духа Святого» є зовсім не прагнення врегулювати свій канонічний статус, ущербність якого чудово усвідомлюють багато духовних пастирів розколу, а спроба перешкодити їм у цьому за допомогою погроз Страшним судом. Як же повернення до Церкви може бути «зреченням від Самого Христа»? Адже спілкування з Христом тільки й можливе в Церкві.
По суті ж, зреченням від Христа і Його Церкви є розкол. І дай Боже, щоб ті, хто відійшов від церковного спілкування, прийшли до усвідомлення цього. Ми будемо щиро раді їх поверненню та завжди готові їх прийняти з любов’ю та смиренням. Бо, як сказано у Григорія Богослова, якого так доречно цитує Священний Синод, ми домагаємося не перемоги, а повернення братів, розлука з якими терзає нас.
Богослов.ru/Патріархія.ru
