Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Виступ Святішого Патріарха Кирила в програмі «Слово пастиря» від 11 лютого 2012 року

Виступ Святішого Патріарха Кирила в програмі «Слово пастиря» від 11 лютого 2012 року
Версія для друку
15 лютого 2012 р. 17:45

Як зберегти сім'ю в умовах сучасного секулярного суспільства? Чи може покаяння бути примусовим? На ці запитання телеглядачів у черговому випуску програми «Слово пастиря» від 11 лютого 2012 року відповідає Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил.

Доброго ранку, дорогі телеглядачі!

На адресу нашої передачі надходять запитання, і, звичайно, ми намагаємося на них відповісти. Ось і цього разу поступило таке питання — від Романа Сергійовича Бистрова з міста Калінінграда: «Церква відстоює вічні цінності — такі як добро, справедливість, справжня міцна сім'я. Але, щоб відстоювати їх, потрібні воістину героїчні зусилля, адже ці цінності в нашому суспільстві піддаються найсильнішій атаці. Іноді навіть церковні люди говорять, наприклад, що шлюб відмирає, оскільки немає економічної залежності жінки від чоловіка. Невже потрібно знову закабалити слабу стать, щоб виправити становище, що склалося? Чи існують іще якісь засоби?»

Я дуже шкодую, Романе Сергійовичу, якщо хтось із церковних людей сказав таку дурість. Як у минулому економічні відносини по суті своїй не могли скріпити або зруйнувати шлюб, так і в нинішній час, тому що шлюб скріплюється не економічними відносинами, а любов'ю. Інша справа, що коли зникає любов, а зберігається економічна залежність, то люди живуть разом, ненавидячи одне одного. Проте це вже не шлюб — це мука, від якої страждають і один, і інший; але в минулому від цієї муки найчастіше страждали жінки, які дійсно не могли через економічні обставини круто змінити своє життя.

Отже, шлюб зникає тоді, коли зникає любов, і тому причина розділень сімей саме в тому, що можна назвати кризою любові. У минулому це теж траплялося, але люди були виховані інакше — в їхніх серцях присутній був страх Божий. Навіть коли щось відбувалося в глибині душі і почуття одне до одного трансформувалися, то молитвою, зверненням до Бога, добрими справами зберігалися сімейні відносини і зберігався шлюб. А потім, коли люди проходили через ці труднощі, вони вже у зрілому віці раптом виявляли, що шлюб, що зберігся, є найбільшою цінністю в їхньому житті, бо тільки він і захищає їх від холодних вітрів із зовні. Шлюб залишається реальним домом, фортецею, місцем, де люди підтримують одне одного — щиро, безкорисливо, у найважчих обставинах.

Вам доводилося бачити людей похилого віку, які йдуть попідруч одне з одним тротуаром? Якщо зима, то вони страшно бояться одне за одного, щоб хтось не послизнувся, не впав. Вони йдуть буквально вчепившись одне в одного, вони обидва потребують підтримки, вони перестали бути сильними, вони перестали бути незалежними від багатьох обставин, і єдине, що зберігається в їхньому житті, — це опора, яка поруч із тобою.

Що ж відбувається з людьми, які руйнують шлюб, сім'ю? А відбувається таке. Любов зникає, і тоді спільне життя стає мукою. А чому любов зникає? Адже любов була, коли познайомилися, коли залицялися одне до одного, коли вступили в сімейні стосунки... Та не просто любов — певний апогей життя! Німецькою мовою «шлюб», «вінчання» — це «високий час життя», це певний апогей. У певному сенсі це дійсно так — емоційний, душевний апогей.

Що ж відбувається потім? Чому ж цей апогей поступово сходить нанівець? Та тому, що це велике почуття, яке люди відчули, вони не зберегли, вони його зруйнували — несвідомо, по дрібницях. Коли людина починає жити більше для себе, ніж для іншого, тоді вона приступає до цього руйнування. Вона підточує, підпилює дерево, і чим більше він або вона живе для себе, а не для іншого, тим більше воно розхитується. І коли не залишається нічого для іншого, а тільки для самого себе, коли з'являються якісь паралельні зв'язки, захоплення, паралельне життя з новими інтересами, з новими відчуттями, — тоді варто лише злегка доторкнутися до дерева, яке підпиляне з усіх боків, або повіяти сильному вітру, не кажучи вже про землетрус, як воно завалиться і розсиплеться на тріски.

Ось точно так же руйнуються сімейні відносини. Берегти любов і берегти шлюб потрібно з першого дня і пам'ятати, що це важка робота, що це певний подвиг, який людина добровільно на себе бере.

Проблема в тому, що слова «щастя» й «задоволення» мають різне смислове навантаження. Це не одне й те саме. Якщо людина спрямована тільки до отримання задоволень, то вона не буде щасливою — ні в першому шлюбі, ні в другому, ні в третьому, ні в якому іншому.

Що ж до закабалення, то важко зрозуміти, як жінки були в минулому закабалені. Гадаю, велику роль відіграє також філософський погляд на минуле: адже для декого все минуле було суцільною тиранією і закабаленням одних іншими. Чи було це так насправді? Сумніваюся. Але навіть той факт, що дуже багато жінок керували державами, досягали величезного впливу в суспільстві, вміли через своїх чоловіків визначати долі країни, свідчить про те, що закабалення в тому сенсі, у якому ми його зараз розуміємо, не було.

Але, з іншого боку, повна економічна рівноправність ніяк не повинна стимулювати розпаду сім'ї. А це може мати місце: якщо людина вже здорово підпиляла дерево й починає розмірковувати про майбутнє, то повна економічна автономія одного від іншого сприяє руйнуванню сім'ї. Мені доводилося розмовляти з деякими людьми, що пройшли через сімейну кризу, але, на щастя, не розлучилися, а згодом усвідомили помилковість своїх дій. Я запитував їх: «А чому ви тоді не розлучилися?» Відповідь була такою: «Ну, як же це зробити? Спільний дім, спільне майно, діти...». Так матеріальний чинник, залежність від нього одного та іншого на якийсь момент запобігла фатальному рішенню — а потім і потреба в ньому відпала...

У цьому сенсі спільне господарство, єдина власність, звичайно, допомагають збереженню шлюбу в тих випадках, коли у шлюбі виникає криза. Економічна залежність одного від іншого — необов'язково жінки від чоловіка, може бути й чоловіка від жінки — допомагає не зробити фатального кроку, а потім, можливо, взагалі залишити цю небезпечну й гріховну думку руйнувати свої відносини.

І, завершуючи цю тему, ще раз хотів би сказати, що, звичайно, ніяке спільне майно, ніякий спільний дім і навіть спільні діти не зупиняють людей від фатальних рішень, якщо вичерпано почуття любові і замість любові з'являється ненависть. Щоб уникнути такого фатального розвитку подій, бережіть свою любов.

І таке ще питання: «Ваша Святосте! Церква завжди закликає нас до покаяння. І Ви у своїх проповідях неодноразово говорили про те, що покаяння — це той фундамент, на якому потрібно будувати життя як окремої людини, так і всього суспільства. Але в мене виникає питання: чи можливе покаяння насильницьке? І якщо так, то чи не буде це покаяння без каяття?» З листа Ольги Миколаївни Орочкіної з міста Саратова.

Що ж Вам сказати, Ольго Миколаївно? Не може бути насильницького покаяння. Ми знаємо випадки, коли у людей силою вибивали зізнання у злочинах, які вони не скоювали. Були такі страшні часи, коли під тортурами змушували людину підписати самоосуд, зізнатися у справах, які вона не скоювала, та ще й обмовити близьких...

Ці приклади з минулого свідчать про те, що насильство повністю позбавляє людину свободи вибору, отже, у релігійному сенсі діяння, вчинені під впливом насильства, є позбавленими будь-якого позитивного виміру. Отже, працює не людина, не її розум, не її воля, не її почуття, а почуття інших людей; і якщо хтось змушує людину каятися і застосовує насильство, чи то фізичне чи моральне, то ніякого покаяння не відбувається, — тому що покаяння відбувається не при формальному проголошенні слова «грішний», а внутрішньою зміною свого стану.

А як же можна змінити стан душі, якщо ти не хочеш цієї зміни? Власне кажучи, все, що відбувається у сфері релігії, у сфері духовного життя людини, — все спирається саме на цей принцип вільного волевиявлення, і кожен священик повинен це добре знати. Тому духівник, який сприяє людині, що кається, до принесення покаяння, повинен пам'ятати про це — не він є головною дійовою особою, а той, хто приносить покаяння.

Ще Сократ говорив про те, що його ремесло нагадує ремесло повитухи, яка допомагає немовляті з'явитися на світ. Те ж саме відбувається й у Церкві — Церква сприяє тому, щоб людина розкрила саму себе перед лицем Божим і самовизначилася. Вирішальним у всьому цьому є сама віруюча людина, її воля, обраний нею шлях.

Ось чому сьогодні дуже важливо — як людям, що приходять до віри, так і священнослужителям, які відповідають на запити віруючих або навіть людей, що сумніваються, — пам'ятати про те, що людина спасається благодаттю Божою у відповідь на свою віру і у відповідь на своє вільне волевиявлення.

На цьому я закінчую нашу передачу. Боже благословення нехай перебуває з усіма вами, і до нових зустрічей.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами