Доповідь Святішого Патріарха Кирила на Зборах ігуменів та ігумень монастирів Руської Православної Церкви

23 вересня 2025 року в Москві відбулися Збори ігуменів та ігумень монастирів Руської Православної Церкви. З основною доповіддю на засіданні виступив Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил.

Преосвященні владики! Всечесні отці та матушки ігумені! Дорогі брати і сестри!

Сердечно вітаю вас і дякую Богові, що наші збори стають доброю традицією. Ці зустрічі дають нам можливість поспілкуватися один із одним, з братами та сестрами у Христі, поділитися своїми думками, комусь знайти відповіді на хвилюючі запитання. А хтось, можливо, отримує духовну підтримку, адже усілякі бувають життєві обставини, які вимагають підтримки з боку духовно близьких людей. Сподіваюся, що наші зустрічі сприяють добрим змінам на краще, зокрема і в житті наших чернечих обителей.

Декілька слів про статистику. Сьогодні в Руській Православній Церкві діють 962 монастирі (463 — чоловічих і 499 — жіночих); їх на території Російської Федерації 584 монастиря (282 чоловічих і 302 жіночих). Серед монастирів — 37 ставропігійних (17 чоловічих та 20 жіночих), у яких трудяться 2117 чернечих. За останній рік було відкрито 3 чоловічі та 1 жіночий монастир.

Ще кілька днів тому ніхто з нас і не повірив би в те, що можуть бути такі цифри. Сам факт цього значного збільшення кількості монастирів свідчить про присутність Божу в нашому житті: розквітла язичницька Церква, що не приносить плодів . Від суспільства атеїстичного, секулярного, де релігія утискалася, за короткий термін справді відбулися такі зміни, які лише чудом Божим можна пояснити.

Це не привід для того, щоб ми ніби зверху вниз дивилися на навколишній світ, але ми, звичайно, повинні подякувати Господу за нашу країну, за наш народ, за нашу Церкву. За те, що Господь усім нам дає сили виконувати те велике служіння, яке має одну єдину мету — спасіння людей для Царства Небесного. А в широкому, але важливому сенсі — порятунок людей у ​​цьому житті від гріха, а значить, від помилок і найтяжчих наслідків цих помилок.

Цього року повсюдно відбулися засідання регіональних круглих столів, присвячених темі «Суть чернечого подвигу в сучасному світі». За підсумками обговорень учасники дійшли спільного висновку: хоч би якими були навколишні умови, ми повинні пам'ятати, що наша боротьба не проти крові та тіла, але проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби (Еф. 6:12). При всій різноманітності сучасних викликів суть чернечого подвигу залишається незмінною і полягає у внутрішньому серцевому діянні, що призводить до перетворення людини.

Шлях християнина, а тим більше ченця — це шлях залучення старої людини і облачення у Христа. Ця норма всім добре відома, і відомо також, що такий шлях потребує особливого подвигу. Спілкуючись із чернецтвом, часто наводжу в настанову слова, які зустрічаються у багатьох давніх отців: ми наближаємося до Бога тією мірою, як ми здійснюємо подвиг. Чому? Теж неодноразово говорив, що у слова «подвиг» той самий корінь, що й у слова «рух» (рос. «движение» — Ред.).

Подвиг — це рух, але все ж залежить від вектора, від напрямку цього руху. Якщо рух униз і в прірву, який у цьому подвиг і хіба може бути благодатним результат? Лише коли людина рухається вперед, що означає її всебічний розвиток як особистості, і водночас вгору, що означає наближення її до Бога і розвиток духовних сил, спрямованих на здобуття спасіння, — ось тоді й обрано цей єдино правильний вектор людського розвитку.

Приймаючи чернечий постриг, ми вступаємо в особливі стосунки з Богом. Чоловіки відмовляються від світу і від того, що у світі, заради Христа. Але ця відмова має бути справді відмовою. А якщо всі зміни полягають лише в тому, що один одяг змінився на інший, то, звичайно, немає й особливих стосунків із Господом.

Коли ми говоримо про відмову, ми повинні розуміти: якщо чернець живе в обителі, то самі монастирські стіни ніби захищають його від впливу зовнішнього світу. Присутність братства чи сестринства підтримує ченця в його прагненні справді сходити від сили до сили. А якщо чернець служить на парафії, це, звичайно, додаткова труднощі для людини, яка свідомо ставиться до свого чернечого покликання, що накладає на такого чернечого особливу відповідальність — за своєю цілепокладання, з улаштування свого буття вона не може переставати бути чернечою.

Хотілося б ще сказати, що горіння серця і служіння Богові — це важлива сила, яка допомагає і чернечому, і кожному віруючому дійсно досягати тієї висоти духовного життя, яка здатна відкрити перед нами браму Царства Небесного, браму вічності. Звісно, ​​цей шлях пов'язаний з великими труднощами, випробуваннями, спокусами. Нерідко нас долає неміч, нерідко ми не бачимо результату в нашому духовному житті, іноді лякаємося невизначеності — і так буває. Але всякий чернець покликаний не зневірятися.

Чому? Та тому, що найстрашніше — це розпач. Розпач – це втрата надії. Коли людина махає рукою: та все одно нічого не вийде! — ось тоді і настає зупинка будь-якого розвитку. Це перешкода для вдосконалення. Вдосконалення — це дуже високе слово, воно передбачає особливі зусилля з боку людини. Але якщо настає відчай, а нерідко за відчаєм — цинізм, то людина вступає на зовсім інший шлях — гріховний, що веде до смерті. Ось чому святі отці говорять про відчай як про дуже небезпечну духовну хворобу.

Так справді буває і з чернечими. Коли інок втрачає орієнтири, перестає сподіватися на порятунок, розуміє, що йому не впоратися зі своїми внутрішніми проблемами, — це призводить у крайніх випадках, про які й казати не хотілося б, до залишення чернечого життя, до відходу з монастирів. А буває і так, що внутрішній цинізм з'являється, але ніби й нікуди йти, і для світської роботи немає ні знань, ні вмінь, — «ну тоді ось тут і залишусь». Людина практично втратила все, що повинна мати як ченець, але, з іншого боку, через зовнішні обставини, вона продовжує перебувати в чернечій громаді, переставши внутрішньо бути ченцем.

Іноді чернечий, особливо з молодості, починає покладати на себе нездійсненні подвиги. Нерідко таке закінчується розчаруванням, аж до розриву із чернецтвом — ми й таке знаємо. Емоційний чинник іноді збуджує якісь ревнощі, але якщо вона не підживлена ​​духовною силою, готовністю йти шляхом духовного зростання, то це може призвести до тяжких наслідків у нашому духовному житті.

А якщо ми не прямуємо одразу в небеса, не ставимо перед собою якихось неймовірних завдань, а йдемо спокійно, розмірено, як батьки вчили сходити — від простого до складного, від менш піднесеного до висот, — ось тоді можна справді мобілізувати свої сили у відповідь на покликання, яке Господь вселив у наші серця, і досягти бажаних наслідків. Результатом повинні бути душевний мир, незлобність, радість, любов і всі ті чесноти, про які ми чуємо в Посланні апостола Павла до Галатів.

Наше першорядне завдання, вельмишановні владики, отці ігумени та матушки ігумені, — обігрівати, виховувати в душах довірених вашій опіці братів і сестер бажання бути в добровільному подвигу, слідувати шляхом євангельських заповідей. Подвиг добровільний, адже ніхто нікого не змушує нічого робити — ні в монастирях, ні в скромних скитах, та й ніде, де живе і молиться людина, яка стала на шлях чернецтва. Ніхто нічого не вимагає від ченця — він сам повинен вимагати від себе, порівнюючи свої духовні мрії з реальними можливостями, щоб не впадати у зачарованість.

Справді, багато чого в житті людини залежить від того, чи стежить вона за своїм духовним станом. Дві людини можуть бути поруч, в одних і тих же умовах, зовні дуже схожих. Але одна живе розсіяно, а інша духовно не спить, контролюючи свої думки та свої справи. В результаті у них різне сприйняття життя, різне цілепокладання, різне ставлення до подій, із якими стикаються. В одній і тій же ситуації один засмучується, а інший зберігає спокій і за все дякує Богові. Один відразу кидає непросту справу і відступає, тільки-но зіткнеться з труднощами, а інший йде вперед, не так сподіваючись на свої сили, як покладаючи надію на Господа. Саме у другого в серці — справжня сила, саме такими людьми, з сильними й палаючими серцями, і закликаються бути чернечі.

Подібно до того, як людина має тіло і душу, так і подвиг чернечий складається з послуху й молитви. Праця послуху допомагає здобути самообмеження та жертовність, а молитва збирає розум і, звичайно, впливає на серце. Вона одухотворює всі, навіть найпростіші справи, які стають сприятливою Богові жертвою.

Молитва зміцнює ченця у подвигу послуху, залучає Божу допомогу. Ось що найголовніше — зміцнює нас. Але наших сил недостатньо, щоб йти таким важким шляхом, як чернецтво, а отже, молитва дарує Божественну допомогу і Божественну підтримку. Тому без молитви, як і без добрих справ, неможливо догодити Богові.

<…>

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

(Скорочено. Повний текст див. на російській версії сайту)