Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Виступ Святішого Патріарха Кирила у Військовій академії Генерального штабу Збройних сил РФ

Виступ Святішого Патріарха Кирила у Військовій академії Генерального штабу Збройних сил РФ
Версія для друку
31 травня 2011 р. 23:23

31 травня 2011 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відвідав Військову академію Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації. У конференц-залі навчального закладу Предстоятель Руської Церкви виступив перед вищим командуванням Збройних сил РФ і слухачами Академії.

Шановний Анатолію Едуардовичу! Представники командування наших Збройних сил, професори, співробітники прославленої академії!

У мене часто в житті так буває — є підготовлений для виступу текст, але душа противиться його читати. От і зараз, коли я всіх вас побачив, то відчув, що не можу лише прочитати текст, який я маю. Тому я хотів би просто від серця свого сказати кілька слів.

Насамперед, сказати про те, про що ви знаєте краще за мене. Така велика країна, як Росія, — що володіє незліченними багатствами, величезним потенціалом, абсолютно унікальним геополітичним положенням, — завжди була жаданим об'єктом для тих, хто хотів би використовувати для себе всі ті переваги, які Бог побажав вручити саме нашому народові.

На світі дуже мало країн, які б піддавалися у своїй історії настільки потужним проявам зовнішньої агресії, як Росія. Власне кажучи, вся наша історія так чи інакше відзначена війнами, причому Росія ніколи не вела загарбницьких воєн. Ми приростали територіями, але не в результаті цілеспрямованої стратегії, пов'язаної з захопленням цих територій, а тільки внаслідок перемоги над агресором. Так було протягом практично всієї історії — коли проганяли ворога, його карали. І певна частина країни приросла за рахунок тих земель, які були відвойовані, але знову-таки не в результаті агресії, а в результаті захисту Вітчизни.

Дійсно, Росія — велика країна, і вона має все, включаючи велику територію. Тому ніколи за зайвий клаптик землі російські люди кров не проливали. А за що ж вони проливали кров? Це дуже важливе питання, і воно дуже тісно пов'язане з мотивацією ратного труда: заради чого людина повинна бути готовою віддати своє життя? Немає нічого дорожчого в земному бутті, ніж життя і здоров'я. І людина в погонах, людина, що прийняла присягу, відрізняється від будь-кого іншого тим, що вона бере на себе зобов'язання — перед Богом, перед народом, перед своєю совістю — в необхідний момент пожертвувати і здоров'ям, і благополуччям, і життям.

Ось чому і армійська служба називається служінням. Це не робота «від і до» — це те, чому людина повинна присвятити своє життя. Адже тільки заради того, чому віддане життя, і можна це життя фізично віддати. Тому питання мотивації ратного труда, мотивації подвигу — це дуже серйозне питання, і від того, як люди його вирішують для себе — на рівні командування, на рівні середньої ланки і, нарешті, на рівні тих, хто йде в атаку, — залежить успіх будь-якої військової операції.

Зараз я багато розмірковую про те, що з нами сталося в роки Великої Вітчизняної війни. Якщо раптом з'являється якийсь вільний час, я часто присвячую його читанню історичних матеріалів, зокрема архівних. Отже, ми не повинні були виграти цю війну — гадаю, люди, які тут знаходяться, розуміють, про що я кажу. Наша армія дуже відрізнялася від армії противника. З одного боку — найбільш високотехнологічна зброя того часу. З іншого — трьохлінійка на двох з однією обоймою патронів. З одного боку — випробувана в реальних бойових діях, добре відпрацьована військова машина. З іншого — армія, що перебувала незрозуміло в якому стані: реконструкції, реорганізації, зміни кордонів, перенесення ліній оборони... І зовсім невипадкова ця трагедія перших місяців, точніше навіть перших двох років війни — бо надто несумірні були сили.

Звичайно, багато хто розмірковує над тим, чому ми перемогли. Як людина віруюча я глибоко переконаний в тому, що так Богу було угодно, — тому що страшним був би світ, якби ним керували тодішні правителі Німеччини. Але ж Бог не заохочує і не дає Своєї благодаті, не дає Своєї милості людині, яка нічого не робить. Він відповідає нам на нашу молитву і на наші людські зусилля — у цьому й полягає так звана синергія, співвідношення енергій Божественної та людської. Отже, Бог явив нам Свою милість, зокрема через перемогу у Великій Вітчизняній війні, за величезний духовний подвиг, — коли люди йшли назустріч танковим клинам з тими самими трьохлінійками на двох або трьох, як мені розповідав мій батько. Так і йшли: один із гвинтівкою, а інший без зброї — на випадок, якщо першого вб'ють, то він візьме цю гвинтівку. Звичайно, гинули тисячами й мільйонами — але ж врятували Вітчизну!

Тому, повторюю, питання мотивації ратного подвигу, ратного труда — це одне з найголовніших світоглядних питань для військовослужбовця, а в ширшому сенсі — і для будь-якої людини. Але в Збройних силах, де завжди є ризик втратити життя й здоров'я, це питання стає центральним.

Так заради чого наші предки захищали країну, заради чого гинули? У народу нашого завжди було дуже гостре відчуття того, що ми сьогодні називаємо прагненням до незалежності й свободи. Тоді цих слів не вживали, вони вже з культури новітнього часу: незалежність, свобода, суверенітет тощо. Але народ наш гостро відчував це прагнення, навіть якщо свій цар був не дуже добрий (а так бувало), не завжди справедливий — але свій... Хоча, як ви знаєте, зі свободою всередині країни не завжди було все гаразд, але це прагнення народу бути незалежним від інших, прагнення не бути рабом, не підкоряти свій розум, серце, волю, спосіб життя іншим було дуже міцним підгрунтям нашого патріотизму.

А як це зовні виражалося? По-перше, люди захищали свої переконання, свою віру. Православна віра була не чим іншим, як певною лінією самоідентифікації людини. Люди визначали себе руськими саме тому, що вони пов'язували себе з певною вірою.

Напевно, багато хто з вас бачив чудовий фільм «Тарас Бульба». Як Тарас Бульба визначав національну самоідентифікацію? «А ну, перехрестися!» І дивився, як хреститься. Якщо по-православному — наша людина. «А ну, "Вірую" прочитай!» Як читає — по-православному чи ні? Проста була лінія ідентифікації. Крім суто релігійного чинника віра завжди була елементом національної самосвідомості та національної самоідентифікації, чому й говорили: «йдемо за віру, за віру православну!» До цього часу за богослужінням ми молимося за тих, хто загинув за віру й Вітчизну, і в цій традиції є чудове підгрунтя у світовідчутті наших предків, які мали потужну мотивацію до ратного труда та подвигу.

Ну і, звичайно, люди стояли за свою незалежність. Коли вони говорили «за царя», іншого символу незалежності просто не було — так світ був влаштований, і монархія була органічною частиною державного устрою в кожній країні. Цар, суверенний цар, над яким нікого не було, якого ніхто не міг змусити щось зробити всупереч його волі, його бажанням, — він і був символом незалежності, а тому й говорили «за віру й за царя».

Але, врешті-решт, люди ж розуміли, чому вони стоять «за віру й за царя». Та тому, що за спиною — рідний дім, дружина, діти... Це рідне ложе — культурне, духовне, в якому визріває людська особистість, — і є Вітчизна. Так і вийшла ця чудова тріада «За віру, царя й Вітчизну».

І сьогодні нічого не змінилося. Ми замінюємо слова, але ми думаємо про те ж саме — постояти за віру, за нашу самобутність, за здатність і можливість залишатися самими собою, не втрачати свого духовного, культурного, політичного суверенітету. Ви знаєте, що існують країни, які називають себе суверенними. Іноді вони навіть утворюють потужні союзи. Ну, а якщо подивитися на рівень цього суверенітету? Усі ж розуміють, що над ним є якийсь інший суверенітет, який і вирішує найважливіші завдання, а всі інші підтягуються і виконують його завдання.

Отже, для того щоб країна наша стала по-справжньому суверенною, щоб вона могла приймати рішення, не продиктовані чиєюсь волею, але виходячи зі своїх власних національних інтересів, необхідно визначитися зі світоглядною, якщо бажаєте, самоідентифікацією особистості в суспільстві й державі.

Сьогодні у нас немає царя, але є держава, що несе величезну відповідальність за збереження незалежності й свободи людей. І ніхто у нас не забрав Вітчизну як спільний духовний і культурний простір народу. І, звичайно, дуже важливим у цій мотивації залишається релігійний фактор. Ви знаєте, що він використовується дуже активно. Іноді цей фактор експлуатують абсолютно безчесно, на чому, власне кажучи, і побудовано виховання терористів-смертників. «Ти повинен це зробити, тому що...» — і далі йде релігійна аргументація. А оскільки релігійні почуття дуже сильні, то багато хто жертвує життям, виконуючи вказівку цих людей, які таким чином спотворюють життя і вбивають тих, на кого вони мають вплив.

Відродження релігійного чинника як такого, що формує належну мотивацію для ратного труда і подвигу — це не наш з вами винахід. Цей чинник завжди існував і на Русі, і в Російській імперії. Він існує в більшості країн світу — навіть у тих, де релігію витіснено на периферію, в тих самих, як ми зараз говоримо, «цивілізованих» країнах, де храми порожні. Навіть там, де релігія виганяється з суспільного простору самим способом життя — безбожним способом життя, там зберігаються механізми та інструменти, що підтримують релігійний чинник у житті Збройних сил. Скрізь є капелани — навіть у тих країнах, де релігія опинилася на периферії, тому ми нічого нового не винаходимо.

Я радий сказати все це ще й тому, що сьогодні вже нікого ні в чому переконувати не треба. Дякую Д. А. Медведєву за те, що 21 липня 2009 року він підписав відповідний указ, який підсумував довгий процес нашої з вами співпраці. Я згадую свої виступи тут, у цьому залі у найважчі 90-ті роки, коли академія перебувала в дуже складному становищі, — ми й тоді про це говорили. А зараз ми пройшли дуже довгий шлях, і після того як цю програму запустив Верховний головнокомандувач, багато чого вже зроблено, створено відповідні підрозділи, і зараз ми здійснюємо наші плани, зокрема в безпосередній взаємодії з міністром оборони, обговорюючи конкретні проблеми, питання, завдання.

Як відомо, на сьогодні нам виділено близько 240 штатних одиниць священнослужителів у Збройних силах, і я гадаю, що поступово всі вони будуть заповнені. З боку Церкви належить підібрати для цього кадри — значну частину вже знайдено, але необхідно підготувати їх спільно з Міністерством оборони. Адже для парафіяльного священика, навіть якщо він у молодості служив у Збройних силах, навіть якщо він був офіцером, необхідна додаткова програма освіти, щоб він був здатний іти до тих військових з'єднань і частин, де передбачається введення спеціальних посад по роботі з віруючими військовослужбовцями.

Я дуже сподіваюся, що ми й далі будемо енергійно рухатися цим шляхом. Часу у нас не так багато, тому що кожен рік вносить якісь зміни і в життя Збройних сил, і в життя країни; і, звичайно, дуже важливо, щоб ми могли запустити весь цей процес на повну потужність.

Хотів би звернути особливу увагу на те, що належить серйозно зайнятися професійною підготовкою священнослужителів. Я знаю думку міністра, і вона збігається з моєю, що така підготовка повинна бути забезпечена на майданчиках, що належать Збройним силам, і Церква тут також докладатиме своїх зусиль. Ми намагатимемося знаходити найкращих священиків, справді здатних нести тягар служіння у Збройних силах. Священик не повинен бути найманим працівником, що прийшов і пішов, — він повинен бути разом із військовослужбовцями. Його життя має бути максимально наближеним до тих, до кого він звертатиме своє пастирське слово. І робота священнослужителя, звичайно, багато в чому полягає в переконанні. Зрештою, всі великі, та й малі справи, які ми у своєму житті робимо, ми робимо за переконанням, тому що нас так навчили. Отже, дуже важливо научання священиком тих військовослужбовців, які готові його чути, але як людина Церкви я скажу, та й досвід історії показує, що навчати мало.

Чому ідеології, навіть найпотужніші, не живуть довше трьох-чотирьох поколінь? Згадайте радянську ідеологію — здавалося б, що могло бути сильнішим? На цю ідеологію працювала вся наддержава — Радянський Союз, десятки інститутів марксизму-ленінізму, кожен студент здавав відповідний іспит — здавалося б, усе було збудовано і відповідні переконання впроваджені у свідомість людей. Де зараз ці переконання? Їх немає, виходить, вкладені мільярди зникли в нікуди.

Чому ж релігія живе не два, не три, не чотири покоління — адже Православна Церква існує дві тисячі років? Бо за нею стоїть не тільки переконання, а й реальний духовний досвід людей. Те, що людина переживає під час молитви, особливо коли вона отримує відповідь на свою молитву, те, що людина отримує, коли вона торкається святині, — сильніше за будь яке переконання.

Ось чому я глибоко переконаний в тому, що крім виховної роботи священик повинен обов'язково звершувати богослужіння, в тому числі у виділених приміщеннях Збройних сил. Він має сповідувати, він має причащати, він має молитися разом із солдатами. І якщо цей живий релігійний досвід стане надбанням військовослужбовця, то повірте, така людина буде здатна на будь-який подвиг, тому що за умов релігійного способу життя пріоритети будуються самі собою. І найважливішим пріоритетом є страх Божий — страх не емоційний, не адреналіновий, а страх як моральна категорія, як система цінностей. Тоді людина розуміє, що не можна діяти проти волі Божої, що зрада — смертельний гріх, ухилення від своїх прямих обов'язків або порушення присяги — смертельний гріх; і це розуміння проникає до глибини людської душі.

Зараз ми маємо можливість офіційно зустрічатися і обговорювати ці теми. Ми маємо конкретну програму дій. У Збройних силах є відповідні фахівці, залучені до цієї роботи; з нашого боку діє Відділ із взаємодії зі Збройними силами — його очолює присутній тут отець Димитрій. Гадаю, тепер ми можемо спокійно, цілеспрямовано, планомірно, вдумливо працювати над здійсненням цієї чудової програми, в результаті якої ми доб'ємося принципових змін, у тому числі в моральній атмосфері Збройних сил. Гадаю, ті негативні явища у відносинах між військовослужбовцями строкової служби, які ще зберігаються, будуть іти геть під впливом цього чинника.

Але найголовніше, найсуттєвіше — це те, що ми, поєднуючи наші сили, примножимо той духовний та інтелектуальний імпульс, який, впливаючи на свідомість військовослужбовців, допоможе формувати людей, здатних і сьогодні, в умовах ринкової економіки і всіх цих матеріальних спокус, стояти на смерть, якщо того зажадає Батьківщина. Дякую вам за увагу.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Версія: російська

Усі матеріали з ключовими словами

 

Інші статті

Вітання Святішого Патріарха Кирила Президентові компанії «Coalco» В.В. Анісімову з 70-річчям від дня народження

Вітання Святішого Патріарха Кирила народній артистці РФ А.Ю. Нетребко з ювілеєм

Патріарше вітання єпископу Гурію (Шалімову) з 75-річчям від дня народження

Патріарше вітання архієпископу Воркутинському Марку з 55-річчям від дня народження

Вітання Святішого Патріарха Кирила губернатору Калінінградської області А.А. Аліханову з 35-річчям від дня народження

Слово Святішого Патріарха Кирила на відкритті конференції «Світове Православ'я: першість і соборність у світлі православного віровчення»

Патріарше привітання заслуженому професору Московської духовної академії М.С. Іванову з 80-річчям від дня народження

Поздравление Святейшего Патриарха Кирилла председателю Совета директоров ПАО «Газпром» В.А. Зубкову с 80-летием со дня рождения

Слово Святейшего Патриарха Кирилла после освящения храма Святой Троицы на Октябрьской набережной Санкт-Петербурга

Патриаршее поздравление митрополиту Криворожскому Ефрему с 25-летием архиерейской хиротонии