Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Слово Святішого Патріарха Кирила перед початком молебню на захист віри, зневажених святинь, Церкви та її доброго імені

Слово Святішого Патріарха Кирила перед початком молебню на захист віри, зневажених святинь, Церкви та її доброго імені
Версія для друку
22 квітня 2012 р. 19:00

22 квітня 2012 року, в неділю 2-гу після Пасхи, апостола Фоми, перед Храмом Христа Спасителя в Москві Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив молебний спів на захист віри, зневажених святинь, Церкви та її доброго імені. Перед початком молебню Предстоятель Руської Церкви звернувся до віруючих із Первосвятительським словом.

В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Щойно ми чули слова Євангелія від Іоанна, якими завершується розповідь про запевнення Фоми — того самого Фоми, який не повірив у Воскресіння Христове і зажадав, щоб йому було дано можливість пальцями своїми доторкнутися до розп'ятого і Воскреслого Спасителя, відчути Його рани. Той самий Фома зустрівся зі Спасителем своїм, Який сказав: «Вклади свої пальці в Мої ребра і торкнись ран Моїх, і не будь невіруючим, але віруючим» (див. Ін. 20:27). І чудове закінчення цього євангельського тексту: «Це ж написано, щоб ви повірили, що Ісус є Син Божий, і щоб, віруючи, мали життя вічне» (Ін. 20:31).

Це, можливо, найголовніші, найважливіші, найбільш концентровані слова Євангелія, в яких відкривається все — небо й земля, минуле, сучасне й майбутнє, в яких пульсує нерв світової історії. Якщо людина вірить, що Ісус є Син Божий, то їй відкривається життя вічне. Ми звикли до звичайної життєвої перспективі: освіта, виховання, кар'єра, зарплата, успіх, старіння, пенсія, у кращому разі — добра старість, у гіршому — старість нещасна й кінець… Скільки ж зусиль і енергії ми докладаємо заради обертання в цьому часовому колі, не бачачи головного, не бачачи справжньої перспективи!

Але тому, хто вірить в Сина Божого Ісуса Христа, дано вірити в життя вічне. Вічне життя — це не тільки життя після смерті. Вічне життя починається тут, на землі. Вічне життя — це здатність бачити самого себе, навколишній світ, історію, своє суспільство, свій народ, весь рід людський крізь призму Божественного одкровення. Можна дивитися на світ і просто так, своїми власними очима, але як же багато чинників заважають цьому зору! Або яскраве сонце, або темрява, або сильний вітер — усе це в прямому і в переносному значенні впливає на світогляд людини, відвертає його внутрішній зір, його означення цілей в той чи інший бік. Але якщо ми дивимося на світ Божий, на самих себе, на народ, на людство через призму Божественного одкровення, нам дається бачення, якого не мають інші.

Боротьба з Христом, з Його проповіддю Божого Царства, з Його правдою почалася відразу, щойно Він вимовив перші слова своєї проповіді. Слова були настільки сильні, що їх не можна було ігнорувати. Але ж знайшлися ті, хто говорив: «Усе це зовсім не так, він брехун. Він видає себе не за того, ким Він є. Він уявляє себе одним і намагається в цьому переконати людей, але ж Він зовсім інший. Так, чудеса. Так, щось там зробив. А хто сказав, що це чудеса від Бога? Можливо, Він творить чудеса силою царя демонів Вельзевула? Він викриває, Він виганяє торговців із храму — якою силою Він це робить? Хто дав Йому цю силу? Хто дозволив обурювати народ? Ні, з Ним треба щось робити — неодмінно робити. Незважаючи на те, що ми говоримо, що це брехня, народ іде за Ним. Незважаючи на те, що ми говоримо, що це все не так і Він брехун, народ у це не вірить».

А що ж сталося у ту неділю напередодні останнього тижня життя Спасителя, коли Він раптом воскресив померлого? Тут уже ніхто не задавався питанням, як це сталося. Тисячі й тисячі людей вийшли назустріч Переможцю смерті. І що? Було прийнято рішення: «Ніякими словами нікого не переконаєш, ніяка брехня не працює, ніякого наклепу не достатньо — Його треба вбити». І Його вбили, посіявши нову смуту у свідомості людей, переконуючи їх у тому, що вбили справедливо: «Краще один чоловік помре за народ, ніж усім загинути, бо інакше римляни посилили б свій окупаційний режим». І раптом стало відомо, що труна порожня, що Його немає в труні, при тому, що стояла варта — римська, скована залізною дисципліною, готова померти, але не зійти зі свого поста! Незважаючи на цю варту, воїнів, труну виявилася відкритою і камінь відваленим. «Не воскрес Він — учні Його вночі вкрали й сказали, що воскрес». Це ті самі учні, які в страху розбіглися?! Які сиділи, тремтячи, у себе вдома? Це вони зібралися піти проти кустодії, проти римської варти, проти тих закутих у лати воїнів, які близько б їх не підпустили до труни? Але пущена брехня увійшла в народ: «Учні вкрали».

Відтоді головним нервом всієї людської історії є великі слова Іоанна Богослова: «Усе це написано для того, щоб ви повірили, що Ісус є Син Божий, і щоб, віруючи, мали життя вічне». І нічого нового не відбувається протягом цих двох тисяч років. Ті ж брехня й наклеп, та ж мобілізація політичних сил, та ж мобілізація, якщо потрібно, засобів залякування й гноблення, і вся історія Церкви — це історія мучеництва і сповідництва.

Але зовсім особливим чином ця історія відбилася в житті нашого народу в XX столітті, перевершивши всі приклади кривавого знищення спадщини Христової. Ніде, ніколи, в жодній країні не було зроблено того, що було зроблено у нас. Для того щоб забрати саму пам'ять, вбивали священиків, ченців, черниць, віруючих людей, підривали храми — ми знаємо, що сталося й на цьому місці. Хто ж може довести, що вся ця грандіозна боротьба, що вимагала величезних сил — інтелектуальних, адміністративних, військових, фінансових, — ведеться проти міфу? Ніякий це не міф — це головний нерв історії.

З якою ж вдячністю народ наш відгукнувся на свободу вірити! Як почали підноситися до неба Божі храми на всьому просторі історичної Русі! Але і про цей Божий храм, перед яким ми стоїмо, ті ж самі, що кричали: «Учні вкрали Його вночі!», — ті ж самі в момент важкої економічної кризи говорили: «Навіщо відновлювати Храм Христа Спасителя? На ці гроші можна купити і зробити те, те або те». Знаходилися і зрадники в рясах — як і сьогодні є серед нас такі, хто говорить: «А навіщо збиратися для молитви? Давайте забудемо! Давайте зробимо вигляд, що сьогодні в нашому житті нічого не відбувається». Відбувається в нашому житті, і дуже значуще! Ми тоді відновили Храм Христа Спасителя як символ відродження Святої Русі, як символ нашої надії, як символ нашої вірності словам, що ми чули сьогодні від апостола і євангеліста Іоанна Богослова.

Коли у людини відкривається перспектива Божого Царства, в її житті з'являються знаки присутності цього Царства. Це радісне биття серця, коли стикаєшся зі святинею, коли причащаєшся Святих Христових Таїн, коли робиш добрі справи або коли вклоняєшся святині. Святиня є матеріальним образом присутності Божого Царства в людській історії — так вона завжди і сприймалася релігійною свідомістю людей. І тому перед святинями поклонялися в найважчі моменти історії і Олександр Невський, і Дмитро Донський, і Суворов, і Кутузов, і Нахімов, і маршал Жуков. Усі вони схилялися перед святинями в доленосні моменти історії як перед знаками присутності неба на землі — Божого Царства; і Господь чув молитву і великих, і невідомих, і прихиляв милість до нашої Вітчизни.

За останні роки духовного відродження в Росії було досягнуто дуже багато. І, можливо, одне з найважливіших досягнень — це те, що люди, у тому числі ті, хто належить до різних релігійних традицій, почали усвідомлювати себе ближчими одне до одного, усвідомлювати, що між ними є певна спільність, яка дає їм точку опори в цьому бентежному й швидкоплинному історичному процесі. І в цьому сенсі Росія являє собою дивний приклад взаємодії людей, що традиційно належать до тих релігійних груп, які завжди були присутні на території нашої країни.

Ми маємо також інші досягнення, найголовніше з яких — це мільйони й мільйони людей, які усвідомили, що православна віра є опорою їхнього життя, які не готові розміняти цю віру, не готові від неї відмовитися й не готові думати про майбутнє своєї країни без опори на православну віру. І коли сьогодні ми наразилися на атаку гонителів — непорівняну з тим, що було в минулому, але небезпечну тим, що сам факт блюзнірства, святотатства, знущання над святинею пропонується розглядати як законний прояв людської свободи, як те, що повинно захищатися в сучасному суспільстві, — то цей підхід навіть і мікроскопічні явища перетворив на явища величезного масштабу і зачепив кожну віруючу людину.

Що ми з вами, мої дорогі, робимо тут сьогодні, зібравшись у такій кількості? Ми з вами прийшли не на мітинг — Церква не проводить мітингів; у нас немає жодних плакатів, у нас хоругви, ікони. Ми прийшли для того, щоб помолитися Богу про країну нашу, про народ її, щоб більше ніколи і ні за яких умов не було підірвано Храм Христа Спасителя, не було осквернено наших святинь, не було обмовлено нашу історію, не було перекручено нашого духу і нашої моральної сили. Ми нікому не загрожуємо, ми не демонструємо свою силу — сила Божа у немочі звершується (2 Кор. 12:9). Але ніхто не може заборонити нам у доленосні моменти історії — а сьогодні ми переживаємо такий момент — зібратися разом на молитовне стояння.

Слово «стояння» має спільний корінь з іншим словом — «предстояння». Отже, ми зібралися для того, щоб стояти перед Богом, щоб молитися про Вітчизну нашу, про народ наш, про молодь нашу, щоб Господь захистив її від диявольських спокус, зваб, навіювань, на які вже виявився колись таким охочим наш народ, що погубив і країну, і сам себе. Ми будемо молитися про процвітання великої країни нашої, історичної Русі, спільного духовного простору від Чорного моря до Білого, від Балтійського моря до Тихого океану. Але сьогодні наша особлива молитва про Росію, щоб Господь прихилив до нас Свою милість, дав нам можливість із миром в душі, із радістю в серці йти назустріч майбутньому, пам'ятаючи про те, що Господь із нами.

Я закликаю всіх вас зараз зосередитися, стати перед Господом у простоті душі своєї і в чистоті сердець і піднести молитву про країну нашу, про народ наш, про Церкву нашу, щоб Господь прихилив милість і дарував нам усім здатність бачити майбутнє Боже Царство, яке, починаючись тут, на землі, не припиняється земним життям, але йде у вічність. Амінь.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Інші статті

Патріарша проповідь у Неділю Торжества Православ'я після Літургії у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у п'ятницю першої седмиці Великого посту після Літургії Передосвячених Дарів у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у четвер першої седмиці Великого посту після великого повечір'я в Стрітенському ставропігійному монастирі м. Москви

Патріарша проповідь у середу першої седмиці Великого посту після великого повечір'я в Донському монастирі м. Москви

Патріарша проповідь у середу першої седмиці Великого посту після Літургії Передосвячених Дарів у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у вівторок першої седмиці Великого посту після великого повечір'я у Богоявленському кафедральному соборі в Єлохові

Патріарша проповідь у понеділок першої седмиці Великого посту після великого повечір'я в Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь перед чином прощення у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у день пам'яті благовірного князя Даниїла Московського після Літургії в Даниловому ставропігійному монастирі м. Москви

Слово Святейшего Патриарха Кирилла в Неделю о Страшном Суде после Литургии в Храме Христа Спасителя