Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Проповідь Святішого Патріарха Кирила в день пам'яті святителя Московського Петра, всієї Росії чудотворця

Проповідь Святішого Патріарха Кирила в день пам'яті святителя Московського Петра, всієї Росії чудотворця
Версія для друку
6 вересня 2012 р. 18:39

6 вересня 2012 року, у день пам'яті перенесення мощей святителя Московського Петра, всієї Росії чудотворця, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил очолив служіння Божественної літургії в Патріаршому Успенському соборі Московського Кремля, де покояться чесні мощі першого Московського святителя.

Після богослужіння Предстоятель Руської Церкви звернувся до присутніх із Первосвятительським словом.

Ваше Високопреосвященство, владико Іоанне, митрополите Бєлгородський і Старооскольський! Ваші Високопреосвященства і Преосвященства, дорогі отці, брати й сестри!

Сьогодні у нас особливий день. Ми святкуємо перенесення мощей святителя Петра до цього Успенського собору, яке відбулося в далекому 1479 році. Ця подія схвилювала Русь, яка увійшла в дуже відповідальний період свого історичного розвитку — то була епоха завершення всіх процесів, спрямованих на відтворення єдиної руської держави. І особистість митрополита Петра, пам'ять про нього мала величезне значення для розуміння того, що робив цар Іван III, для розуміння того, що відбувалося у Вітчизні нашій.

Життя святителя Петра є дивовижним. Він ніби уособлює собою всю історичну Русь, Святу Русь. Він народився на південному заході Русі, на Волині, яка тоді належала до Галицького князівства. Сьогодні, говорячи про захід України, ми відразу згадуємо про міжконфесійні труднощі, про ті лиха, що спіткали, у тому числі і в наші часи, православних людей, про тих мешканців Західної Русі, чия національна самосвідомість не пов'язує себе з Православ'ям і тим більше з Московським Патріаршим престолом, — хоча й там є люди, які сьогодні як сповідники зберігають православну самосвідомість. Так от, їм на допомогу — насамперед святитель Петро, який народився на заході сучасної України, з 12-річного віку виховувався в монастирі, отримав хорошу книжкову освіту, а потім став чудовим пастирем і духівником.

Після смерті митрополита всієї Русі Максима (який жив у Володимирі з огляду на зруйнування Києва татаро-монголами) православний галицький князь Юрій направив Петра, свого улюбленого духівника і пастиря, до Константинополя, щоб попросити його посвячення в митрополити всієї Русі. У ті часи Руська земля була митрополією Константинопольського Патріархату, і Петро вирушив до Константинополя. Там він зустрівся з іншим представником Руської Церкви, якого інші політичні сили хотіли би бачити в якості митрополита всієї Русі, але вибір упав на Петра.

Наділений владою митрополита всієї Русі, Петро повертається на землю Руську і вирушає до Києва. Київ був історичною столицею нашої Церкви, і перше бажання Петра було залишитися там — незважаючи на набіги кочівників, незважаючи на те, що місто було зруйноване і будь-які розбійники могли щодня і щоночі завдавати шкоди стародавній столиці Русі. Петро з ризиком для життя повертається до Києва і понад рік живе там. Проте він розуміє, що з цього зруйнованого міста, яке не має навіть кріпосних стін, яке може стати легкою здобиччю будь-яких зловмисників, неможливо керувати Церквою Руською. Тоді він прямує на північ, до Володимира, куди перемістився великий князь всієї Русі, і там продовжує справу своїх благочестивих попередників, митрополитів Київських, які, рятуючись з розореного Києва, звернули свої погляди на північний схід Русі і там, серед лісів, хащ, у досить захищених місцях, звершували своє Первосвятительське служіння.

А потім трапляється дещо таке, що, поза сумнівом, було дією промислу Божого. Святитель Петро жив у Володимирі під заступництвом великого князя; за звичаями і порядками того часу відвідав також Золоту орду і отримав ярлик від хана, що засвідчує його право керувати Церквою Руською. Напевно, і слід було б залишатися в облаштованому, добре захищеному місті Володимирі, яке було вже визнано столицею всієї Руської держави. Абсолютно незрозуміло, як з точки зору тодішньої політики, так і з точки зору економічних умов, але, звичайно, з волі Божої святитель Петро прямує у бік мало відомого тоді і нічим не видатного міста Москви. Він приходить сюди, на крутий берег річки Москви, на пагорб, на якому ми з вами стоїмо, і, нібито прозріваючи майбутнє, у відповідь на прохання князя Івана Даниловича Калити залишається в Москві, переносить сюди двір Первосвятителя землі Руської і закладає цей Успенський кафедральний собор.

То було в 1325 році, а незабаром і великий князь із Володимира перемістився до Москви, і Москва стала центром Руської держави. Ми знаємо, що вже в рік перенесення мощей святителя Петра до того місця, де вони зараз перебувають, до цього колись закладеного ним храму, стало очевидно, що навколо Москви об'єдналася більшість руських земель. То був час особливий, коли після багатьох десятиліть міжусобних воєн руські князі, у тому числі трудами й молитвами святителя Петра, почали об'єднуватися, маючи своїм центром місце, на якому ми стоїмо, і цей святий град.

Продовжуючи залишатися митрополитом Київським і всієї Русі, митрополит Петро поминається нами як святитель Московський, тому що він став першим святителем, першим єпископом цього міста, і додаток до нього титулу «Московський» є історично правомірним і пов'язаним з його трудами щодо зміцнення церковного життя й благочестя в цьому місті. Сьогодні ми згадуємо пам'ять святителя Київського, Московського і всієї Русі Петра і звертаємося до нього з молитвою про збереження духовної єдності усієї Русі, якій він служив, не шкодуючи життя свого.

Ми знаємо, що в часи, що трапилися після кончини святителя Петра, сталося багато подій. Розділилася, насамперед під дією зовнішніх сил, Русь, почали слабшати й церковні зв'язки. Проте, життєвий подвиг і сама особистість святителя Петра, так само як і його наступника святителя Олексія, багатьом допомагала усвідомлювати й сповідувати свою причетність до єдиної історичної Русі, до єдиної і неподільної Руської Православної Церкви.

І сьогодні, коли ми знову проходимо через випробування вірності святителю Петру, вірності ідеалам Святої Русі, вірності духовній єдності народів, що живуть нині на просторах історичної Русі, ми знову і знову звертаємось до святителя Петра, просячи його допомоги, його заступництва перед Господом про всю землю Руську, про Церкву нашу, що несе те ж саме служіння, яке несла вона і в роки правління святителя Петра, спрямоване на духовне збирання та збереження в єдності всіх Руських земель від півночі до півдня, від заходу до сходу. Це служіння не має жодного відношення до тих політичних конструкцій, що їх одні визнають, а інші відкидають. Усе це якийсь історичний шум, який приходить і йде геть, а Церква є хранителем духовного буття народів, що живуть на просторах Святої Русі.

Тому щоразу, коли в день пам'яті святителя Петра ми збираємося в цьому соборі, потрібно внутрішнім зором спрямовуватися в минуле, черпати з нього уроки, усвідомлювати, що є першопричина, історичний базис спільного духовного буття тих народів, які сьогодні окормлюються Руською Православною Церквою, і як зіницю ока зберігати ту єдність, якій служив і яку заповів нам святитель Петро, митрополит Київський, Московський і всієї Русі.

Я хотів би, владико митрополите Іоанне, сердечно подякувати Вам за добрі, правильні слова, які Ви сьогодні виголосили. Те, що сьогодні відбувається в житті Руської Церкви, з одного боку, є чимось новим, тому що ми увійшли в абсолютно нову для нас смугу історичних подій, у нову, безпрецедентну культурну, психологічну та політичну середу. Але ж Церква у своєму пастирському служінні людям нічого не робить у відриві від минулого, бо Церква є хранительницею Передання, а Передання містить у собі норму віри й норму життя.

Сьогодні люди не бажають мати жодних норм — ні моральних, ні духовних, ні культурних. Багато хто вважає, що початком і кінцем для всього є людська особистість: людина сама визначає для себе і норму віри, і норму життя, і немає жодних вищих сил, які б їх санкціонували. Люди, які так живуть, є людьми не віруючими в Бога, навіть якщо вони себе такими називають, тому що віра пов'язана з прийняттям тієї норми, яку Бог передав нам через Своє одкровення. Це Божественні заповіді, це спосіб життя, який веде людину до спасіння. Що б не відбувалося в історії, Церква покликана захищати ці норми — не людьми вигадані, але Богом передані роду людському. І тому все те, що ми сьогодні здійснюємо в Церкві, спрямоване на збереження норми віри й норми життя, відбитих у нашому Священному Переданні. Одночасно ми маємо вчитися того, щоб допомагати людям, народженим поза цим культурним середовищем і поза будь-яким церковним переданням, зрозуміти, що означає бути християнином, православною людиною в сучасному житті.

Коли Ви говорите про те, що рішення про створення Бєлгородської митрополії було ухвалено Великим Московським собором, Ви свідчите про історичну правду. Усе, що ми сьогодні здійснюємо, своїм корінням сягає в глибину століть, але знаходить нові форми, нові категорії думки, нову мову, якою ми звертаємося до сучасної людині. Тому неправі ті, хто називає Церкву відсталою і несхильною до реформ установою, як неправі також ті, хто вважає, що Церква занадто стурбована тим, як сприймають її сучасні люди. Церква належить і до традиції, і до сучасності, і тільки завдяки цьому вічні й незмінні істини, які приніс нам Господь Ісус Христос, 2000 років не просто існують у свідомості людей, але й актуалізуються в житті кожного наступного покоління і кожного народу. І цим актуалізатором Божественних істин, вічних і незмінних, є Церква, покликана зберегти в цілісності Божественне одкровення і зробити його зрозумілим, переконливим, дохідливим для кожної людини відповідно до потреб часу, місця й культури.

Я хотів би від усього серця побажати Вам, а також владиці Софронію, який очолює Губкинську єпархію, новоутворену на території Бєлгородської області, допомоги Божої в трудах, у творенні всього того, про що ми з Вами сьогодні говорили. З одного боку, потрібно трудитися не покладаючи рук, щоб зберігати єдність нашої Церкви. Для Вас це особливе послушенство у зв'язку з тим, що митрополія Ваша розташовується в області, прикордонній із братською Україною, а тому розвиток відносин з українським народом, українським суспільством і, звичайно, насамперед з братами архієреями, духовенством і віруючим народом прилеглих єпархій Української Православної Церкви є одним із пріоритетів. Як і освіта, особливо освіта молоді, якою Ви активно займаєтеся.

Я б хотів щиро подякувати владі області в особі губернатора, який докладає величезних зусиль для того, щоб область процвітала. Коли приїжджаєш до Бєлгорода, дивуєшся тому, що бачиш. Квітуче місто, розвиваються промисловість, сільське господарство, культура, інфраструктура — і одночасно створюються храми. От так і потрібно розвивати національне життя. Ніколи не потрібно турботу про духовне пересувати на останнє місце: «якщо дещо і скорочуємо, то насамперед нашу увагу до духовного життя, а на першому місці — турбота про щоденні потреби людей». Стратегічно так не може розвиватися ні народ, ні країна — тільки поєднуючи духовне з матеріальним можна з успіхом йти цим шляхом.

Я хотів би привітати Бєлгородську область, губернатора, правлячого митрополита, єпископа, духовенство, весь народ Бєлгородської області з великими успіхами. Ми молимося, щоб і далі так само успішно розвивалося життя Бєлгородської землі.

Я також маю сьогодні чудовий обов'язок висловити щиру подяку видатній людині, ім'я якої абсолютна більшість із вас добре знає. Це Володимир Іванович Федосєєв, який є головним диригентом Державного академічного Великого симфонічного оркестру імені Чайковського, членом Патріаршої ради з культури. Дорогий Володимире Івановичу, ми дуже цінуємо все, що Ви робите для нашої країни, для нашого народу, для збереження культури, для її пропаганди. Ви — видатний музикант сучасності, і, з вдячністю схиляючи голови перед Вами, перед подвигом Вашого життя, ми хотіли б висловити Вам подяку від імені всієї Руської Православної Церкви.

Зі святом, дорогі мої! Усім вам я хотів би сердечно передати благословення сьогоднішнього дня і цього місця, на якому ми разом молилися. Це невелика іконочка святителя Петра, митрополита Київського, Московського і всієї Русі, з моїм Патріаршим благословенням. Всі, хто сьогодні присутній у храмі, зможуть після закінчення богослужіння отримати від духовенства цю ікону.

Хотів би також подякувати двом хорам, які так чудово співали — хору семінарії та хору кафедрального собору, і особливо привітати бєлгородців, які разом із москвичами молилися в день святителя Петра в цьому історичному центрі руського Православ'я. Нехай береже вас Господь.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами

 

Інші статті

Патриаршая проповедь в Неделю 17-ю по Пятидесятнице после Литургии в храме равноапостольного князя Владимира в Анапе

Патріарша проповідь у день свята Воздвиження Хреста Господнього після Літургії в Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь після закінчення Літургії в Богоявленському соборі Костромського кремля

Патріарша проповідь у день свята Різдва Пресвятої Богородиці після Літургії у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь після Літургії в Камчатському Морському соборі

Слово Святейшего Патриарха Кирилла по окончании молебна на площади Александра Невского в Санкт-Петербурге

Патриаршая проповедь после Литургии в день памяти благоверного князя Александра Невского в Александро-Невской лавре

Патриаршая проповедь в Неделю 14-ю по Пятидесятнице после Литургии в Саввино-Сторожевском ставропигиальном монастыре

Слово Святейшего Патриарха Кирилла после Литургии в праздник Сретения Владимирской иконы Пресвятой Богородицы в храме святителя Николая в Толмачах