Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Проповідь Святішого Патріарха Кирила в день свята Торжества Православ'я в Храмі Христа Спасителя

Проповідь Святішого Патріарха Кирила в день свята Торжества Православ'я в Храмі Христа Спасителя
Версія для друку
24 березня 2013 р. 16:45

24 березня 2013 року, в неділю першу Великого посту, Торжества Православ'я, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив Божественну літургію святителя Василія Великого і чин Торжества Православ'я в кафедральному соборному Храмі Христа Спасителя. Після читання Євангелія Святіший Владика виголосив проповідь.

В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні Церква відзначає першу неділю Великого посту, свято, яке іменується Торжеством Православ'я. А минула неділя, напередодні Великого посту, іменувалася неділею вигнання Адама з раю. З одного боку, вигнання перших людей із раю, виключення їх із спілкування з Богом, з іншого — торжество віри. А між цими двома подіями — особливий час посту, поглибленої молитви, покаяння, роздумів про своє життя, про свої гріхи.

Вважаю, що для багатьох це був час прийняття важливих рішень. Хтось вирішив звільнитися від поганої звички, хтось — принципово змінити відносини з ближніми, з дружиною, з дітьми, з батьками. Хтось прийняв інші важливі рішення, спонукуваний голосом совісті й бажанням принести справжнє покаяння перед Господом. Хтось, можливо, ніяких рішень не прийняв, а просто зі скорботним серцем молився Господу про прощення гріхів. А хтось і цього зробити не встиг, але ще шість тижнів відділяють нас від Пасхи Господньої, і за ці шість тижнів можна багато чого зробити.

Ці часові межі — з одного боку, вигнання Адама з раю, з іншого, торжество віри — є символічними межами людської історії, межами людського буття. На самому початку історії людина грішить проти Бога, перестає Богу довіряти, перестає вірити в те, що закон життя, запропонований Богом, є правильним законом. Вона не довіряє Богові, а тому й втрачає послушенство до Нього, адже справжнє послушенство там, де довіра; і розривається зв'язок людини з Богом. Оскільки все те, що сталося з першими людьми, через гріх спотворило їхню природу, то вони вже не могли залишатися в спілкуванні з Богом і були видалені з цього спілкування. А образом цього видалення людини зі спілкування з Богом стало вигнання з раю.

Але Бог не залишив рід людський. Принаймні тричі Бог входив у людську історію, звертаючись до людей із закликом відновити союз із Ним. Перший такий заклик був звернений майже за 2000 років до Різдва Христового до кочівника на ім'я Авраам, з Ура Халдейського, який знаходився на території нинішнього Іраку. Авраам мав свої стада, багато худоби — людиною він був заможною. Але звернувся до нього Господь із повелінням: «Усе залиш і йди в іншу землю, яку Я тобі вкажу» (див. Бут. 12:1), — то була земля Ханаанська, нинішня Палестина.

Безперечно, Авраам був людиною розважливою, розумною. Він розумів, чим загрожує дальній перехід з майном, з худобою через пустелю. Мабуть, нормальна реакція на цей заклик була б приблизно такою: «Мені й тут добре, я маю те, що маю, і нічого не потребую. Я не хочу ризикувати ані самим собою, ані близькими своїми, ані майном своїм». Але Авраам слухається Бога і йде до землі Ханаанській. А там з ним трапляється ще одне випробування. Бог каже йому: «Принеси Мені в жертву свого єдиного сина», — тобто єдину надію, тому що Авраам і дружина його були вже в поважному віці (див. Бут. 22:1-13).

Усе обривалося із загибеллю спадкоємця. Для стародавніх людей це була життєва катастрофа, тому що тільки в багатодітності була сила, тільки велика родина могла себе захищати, тільки вона могла себе економічно забезпечити. Але що ж робить Авраам? Він чує Бога і, підкоряючись Йому, піднімає ніж. Однак ми знаємо, що Господь утримав його руку та у відповідь на цю вірність і на це послушенство встановив з Авраамом заповіт, союз, обіцяючи йому велике й сильне потомство (див. Бут. 22:16-17). Авраам зробив протилежне тому, що зробив Адам, — він відновив довіру до Бога, він повірив і послухався Його.

Ще раз Господь входить у людську історію, коли звертається до обранця Свого Мойсея і наказує йому вивести народ з єгипетського краю знову до землі Ханаанської (Вих. 3:10). Тоді ізраїльський народ перебував у полоні і не міг покинути Єгипет. Ізраїльтяни були рабами, позбавленими своєї волі, — над ними була воля фараона. Як же можна було підняти, всупереч волі фараона, багатотисячний народ і вирушити через пустелю до землі Ханаанської? Знов-таки, з людської точки зору це був божевільний вчинок — або фараон знищить усіх, або люди самі загинуть у пустелі... Але Мойсей слухається Бога. Він приймає Його волю і в повному послушенстві, незважаючи на величезні ризики, здійснює те, що Бог наказав йому зробити. І на горі Синай Господь дає Мойсеєві скрижалі Заповіту, дає моральні правила життя, якими мав затверджуватися той самий заповіт, союз, що встановив Він з праотцем Авраамом.

І третього разу Бог входить в людську історію абсолютно особливим чином. Ні заповіді, ні заповіти, ні союзи, які раніше заснував Господь, не утримували людей від гріха, бо гріх увійшов у людську природу і діяв в них як спадок. Вина за гріх лежала на людях, і для того щоб впровадити їх у справжнє спілкування з Собою, щоб наповнити заповіт, союз таким змістом, який відкривав би людям шлях для повернення в рай, Бог Сина Свого посилає у світ — для того щоб Він, безгрішний, Жертвою, принесеною Богу, Жертвою Голгофською, зміг спокутувати гріхи людські та позбавити від провини за гріх Адама і всі інші гріхи.

Господь здійснює цю найбільшу місію і поповнює закон, даний Мойсеєві, великими заповідями, які піднімають людську етику на раніше недосяжну висоту, які відкривають Божественну перспективу людського життя. За спокутними заслугами Сина Свого, у відповідь на безневинну жертву й у відповідь на віру й послушенство Бог дає всім людям, які приймають цей новий з Ним заповіт, частину Свого Божественного життя, Божественну благодать, яка здатна допомогти людям виконувати Божественні моральні заповіді.

Усе, що ми знаємо про справу спасіння, здійсненого Богом стосовно людей, ми черпаємо з Божественного одкровення. Сам Господь сказав нам про все це. Його слова були записані стародавніми письменниками, що жили кілька тисячоліть тому, а потім святими апостолами, що жили 2000 років тому. Його слова відомі, але в історії було багато спроб спотворити це Боже одкровення, надати йому такого сенсу й такого тлумачення, яке вихолощувало б саму суть Божественного слова. Ми знаємо, що боротьба за чистоту Божественного одкровення, за чистоту Божественного слова, що зберігається в людському роді, була неабиякою. Майже все перше тисячоліття було боротьбою Церкви за чистоту Божественного одкровення. Церква зберігала це одкровення, захищала його від спотворень, захищала й передавала наступним поколінням як найбільшу коштовність, яку Бог благоволив вкласти в людську історію.

Торжество Православ'я — це свято, що було засноване на честь перемоги над однією з небезпечних єретичних помилок — іконоборством, або запереченням іконошанування. Коли встановлювалося це свято, багато хто вірив, що ніколи більше не буде спроб спотворити слово Боже і затьмарити зміст Божественних заповідей. Ми знаємо, що ці сподівання не виправдалися. Напевно, до скону віків ворог роду людського буде бентежити уми, буде спокушати, буде провокувати на дії від повного неприйняття слова Божого до хитромудрого його спотворення, аж до втрати будь-якого змісту.

Людська історія сповнена багатьох подвигів людей — боротьби із самими собою, боротьби зі своїми гріхами, боротьби за чистоту слова Божого. І певною малою мірою перша седмиця Великого посту дає нам відблиск цієї історії, адже ми теж багато пережили за ці дні: і молитву, і самовипробування, і сповідь, і покаяння; і сьогодні ми святкуємо торжество нашої віри. Віримо, що й людська історія, якій притаманне усе — і відмова від Бога, і героїчне зберігання віри, і страшні спокуси, зваби, злочини, і найбільші злети людського духу, і явлення святості — усе це завершиться торжеством віри.

І ні на одну мить не сумнівайтеся в цьому! Усе мине — і біди, і скорботи, і конфлікти. Усе мине — і спроби зруйнувати віру, спотворити її, відірвати людей від Бога, знову поставити їх у позицію богоборців, які не приймають Бога і не бажають Його слухати. Усе мине, і на завершення історії — торжество віри. Це торжество буде на межі історії та метаісторії, початку входження Божого Царства у всі творіння і перетворення створеного світу за законом улаштування райського життя, — того самого, яке через гріх втратили люди.

Нехай невеликий досвід духовного пошуку, який багато хто пережив протягом першої седмиці і, я сподіваюся, багато хто знайде наступними днями Великого посту, відкриє нам бачення тієї Божественної перспективи, в кінці якої — немеркнуче сяйво Божественної слави, причасниками якої буде кожен, хто вірить у Бога, приймає Його закон і слухає Його голос. Амінь.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами

 

Інші статті

Слово Святішого Патріарха Кирила після Літургії у Храмі Христа Спасителя

Слово Святішого Патріарха Кирила у день пам'яті святителя Тихона та отців Помісного Собору 1917-1918 років після Літургії в домовому храмі ПСТГУ

Патриаршая проповедь после Литургии в Георгиевском кафедральном соборе г. Владикавказа

Патриаршая проповедь после Литургии в храме равноапостольного князя Владимира в подмосковной Балашихе

Патріарша проповідь після Літургії у Благовіщенському соборі Дівеєвського монастиря

Слово Святішого Патріарха Кирила після всеношної в Олександро-Невському кафедральному соборі м. Нижнього Новгорода

Патріарша проповідь у день пам'яті святителів Московських після Літургії в Успенському соборі Московського Кремля

Слово Святішого Патріарха Кирила в Неділю 18-у після П'ятидесятниці після освячення Михайло-Архангельського кафедрального собору м. Архангельська

Патриаршая проповедь в праздник Покрова Пресвятой Богородицы после Литургии в Покровском монастыре в Москве

Патріарша проповідь у день свята Воздвиження Хреста Господнього після Літургії у Храмі Христа Спасителя