Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Проповідь Святішого Патріарха Кирила після Літургії в храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Владикіно

Проповідь Святішого Патріарха Кирила після Літургії в храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Владикіно
Версія для друку
10 листопада 2013 р. 19:53

10 листопада 2013 року, в неділю 20-ту після П'ятидесятниці, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив Божественну літургію в храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Владикіні в Москві. Після богослужіння Предстоятель Руської Церкви звернувся до віруючих зі словами проповіді.

Ваші Високопреосвященства й Преосвященства! Високоповажний отче Сергію, настоятелю цього святого храму! Представники місцевої влади, дорогі отці, брати й сестри!

Я всіх вас сердечно вітаю з недільним днем і радію, що Господь привів мене сьогодні в цей святий храм.

Храм цей один із найчудовіших у Москві. Крім того що його історія пов'язана з трьома Патріархами — Никоном, Іоакимом і Адріаном, він відомий ще й тим, що дивом Божим, ймовірно завдяки особливим молитвам до Господа, які підносилися у цьому храмі як у стародавні, так і в нові часи, його не було ні зруйновано, ні закрито. Це було дійсно Божим дивом, бо грізне віяння страшних гонінь ХХ століття не обійшло стороною і цей храм. Ми знаємо, що в 1937 році був розстріляний отець Іоанн Хрустальов, настоятель цього святого храму, разом із двома священнослужителями. Я хотів би подякувати всім вам за те, що дбайливо зберігається пам'ять про цих священномучеників, які залишилися вірними Христу навіть до смерті й не пішли в небуття, як того хотіли гонителі, але перебувають з нами — через молитовне звернення до них і через їх невидиму, але реальну співучасть у житті цієї святої громади.

Знаємо, що саме в тому страшному 1937 році над храмом після арешту та розстрілу настоятеля й частини кліру нависла загроза закриття і, можливо, знищення. Але милістю Божою, яка є не чим іншим, як проявом особливої Божественної любові до цього місця, відбувається чудо, і храм цей навіть не закривається. Потім кілька разів робилися спроби його закрити, але чудовий староста, який був тут у той час, умів добрим і розумним словом відвести руку гонителів. Патріархи Тихон, Сергій та Олексій I, зважаючи на особливі заслуги раба Божого Василія, старости цього храму, вручали йому свої грамоти. Ті грамоти дорогого коштували — вони вручалися під час гонінь і вручалися за подвиг, за безсумнівний ризик життям, за готовність померти разом з іншими в ім'я Христове.

Знаємо, що і в пізніші часи, у 1970-ті роки, коли, здавалося б, уже не було небезпеки закриття, виникла інша небезпека, пов'язана з прокладанням швидкісної дороги поруч із храмом. План передбачав знесення цього храму, але знову-таки за молитвами кліру та парафіян Господь зупинив руку руйнівників, та шляхопровід пройшов поруч, не зачепивши храму.

Я хотів би сердечно подякувати Вам, отче Сергію, і клірові храму за труди, які ви несете, і за труди, які здійснюються у сфері благодійності та соціального служіння. Не буду перераховувати все це, тому що парафіяни знають краще за мене, але я був зворушений, ознайомившись з тим великим списком справ, які здійснюються тут на постійній основі. Важливо, що навіть кошти збираються для того, щоб допомагати нужденним — тим, хто пише записочки і звертається з проханням про допомогу. Так і повинні діяти християни.

Іноді нам говорять: ви не тим даєте гроші. Приходить якийсь погано одягнений чоловік і каже, що у нього вкрали гроші і що він не може доїхати на поїзді додому. Лунають голоси: не треба йому давати грошей, він п'яниця, він їх проп'є, ніякого квитка він не втрачав. Але нам не слід слухати ці голоси — ми повинні відповісти. Можливо, не в тому обсязі, в якому нас просять, але дати стільки, скільки можемо, тому що жертва, яка дається від серця, здатна, у тому числі, пробудити совість у людини, якщо вона обманює. Я знаю багато випадків, коли люди згодом приходили і каялися і говорили, що та невелика допомога перевернула все в їхньому житті, і вони зрозуміли, що є люди, здатні повірити й підтримати, і як грішно, як важко обманювати тих, хто простягає руку допомоги.

З усіх добрих справ, які ви тут робите, я зупинився саме на цьому, оскільки часто виявляється, що саме такої простої допомоги ми й не надаємо. Ще раз хочу сказати: ніхто нас не змушує на 100% відповідати на подібні прохання, особливо якщо є сумніви. Але навіть давши менше того, що просять, ми робимо по совісті те, що повинні робити.

Думаю, ваше служіння є добрим прикладом і для всіх парафіян, адже до кожного з нас звертаються за допомогою. Часто це зовсім незначне прохання, виконати яке легко; а іноді й таке, яке виконати важко. Як же на нього реагувати? А реагувати потрібно в простоті серця і з чесністю, з любов'ю зробити те, що в наших силах. Від нас ніхто не вимагає надзусиль, ніхто не вимагає віддавати останнє, але від нас вимагають відповісти людині на її прохання.

Саме так діяли наші благочестиві предки. Я пам'ятаю, як біля храмів у важкі повоєнні роки шикувалися низки жебраків. Таких людей іноді бувало більше сотні, і вони стояли саме біля храму, бо іншого місця не було. Благочестиві люди давали по копієчці кожному, і, можливо, ці копієчки рятували життя тих, хто потребував нашої допомоги.

А якщо поширити сказане на інші області нашого життя, адже нас просять не тільки допомогти матеріально, не тільки гроші дати? Іноді нас просять поклопотатися, допомогти в якихось життєвих обставинах. Найпростіше сказати: я не можу. Але це слово може ранити, а іноді і вбити людину. Якщо не можемо зробити, то хоча б словом повинні втішити. Це завжди непросто, завжди потрібно щось від себе віддати, чимось пожертвувати — часом, внутрішньою енергією, духовною силою; але саме такої відповіді і чекає від нас Бог.

У сьогоднішньому євангельському читанні говорилося про зцілення Гадаринського біснуватого (Лк. 8:26-39). Дивовижна історія. Цей чоловік був, як ми б тепер сказали, соціально небезпечним, його заковували в кайдани, але він розривав їх неймовірною, нелюдською силою, і він жив у трунах, тобто в печерах, бо не міг жити серед людей. Безперечно, він наводив жах на всю околицю, і от Господь зцілює цього страшного чоловіка. Він мирно й спокійно стоїть поруч зі Своїм Спасителем, і приходять жителі Гадаринської країни і бачать те, що трапилося. Здавалося б, треба дякувати Тому, Хто визволив їх від цього божевільного тирана, Хто скинув з них цей тягар, — але вони говорять Спасителю, щоб Він пішов від них.

Дехто в цьому вбачає свою скорботу за стадом свиней, що потонуло в морській безодні, в яких увійшли вигнані Спасителем біси. Але, швидше за все, основна причина була іншою — чудо, яке здійснив Христос, було величезної сили викликом для цих людей. Цим чудом Він вторгся в їхнє життя, він зруйнував усталену систему їхніх поглядів і переконань. Своїм вчинком Він зажадав від них відповіді на добродійність, до якої вони були не готові. Вони не були готові розірвати цей ланцюг звичних подій, вони не були готові вийти за межі своєї буденності і тим більше вони не були готові переглянути своє власне життя й почати жити інакше.

Господь звертається до нас не менш прискіпливо, ніж Він звернувся до Гадаринських жителів. Іноді Він зцілює на наших очах або зцілює нас самих, іноді здійснює чудеса, ведучи нас Йому одному відомим шляхом по життю, проводячи через випробування й скорботи, а потім допомагаючи їх подолати. Іноді Господь здійснює чудеса, круто змінюючи рух людської історії, знову-таки за задумом, який тільки Він знає. У кожну мить історії рід людський стикається з тим самим викликом, який було кинуто Гадаринським жителям, і відповідають люди по-різному. Одні з радістю відкривають своє серце Господу, йдуть назустріч Йому, прагнуть змінити своє життя, розуміючи: те, що їм відкрилося в цій зустрічі з Богом, є найважливішим, найсильнішим, найпереконливішим; і ця зустріч стає духовною домінантою усього життя.

Але є й ті, хто говорить, якщо не словами, то подумки: піди від мене; а якщо і не говорять, то самі повертаються до Бога спиною. Не тому що вони злякалися, не тому що вони вражені чимось, а тому що звичний спосіб життя заважає прийняти Божественний виклик. Сила слова Божого, як двосічний ніж, проникає навіть до розділення душі й духа, як говорить Письмо (див. Євр. 4:12). «Я приніс не мир, але меч», — говорить Господь (див. Мф. 10:34) — саме в тому сенсі, що Його слово розділяє людей. Одні приймають Його з радістю й любов'ю, інші з острахом, нерозумінням або роздратуванням відвертаються, самих себе переконуючи в тому, що ніякого Бога немає, а за всім цим — бажання зберегти своє життя без змін. «Живу в гріху, в глибині душі розумію, що це погано, але чиню опір голосу своєї совісті і переконую себе в тому, що це нормально. Коли ж чую слово Боже, розумію, що якщо прийму його всім серцем і розумом, то потрібно буде покинути гріх, переглянути своє життя, — а на це вже ніяких сил немає...» І якщо одні з жалем свідчать перед Богом: «Немає сил покинути гріх, Боже, будь милостивим до мене, грішного», — у них залишається надія на спасіння. Але ті, хто говорить: «я правий, я не хочу чути цей Божественний голос», — повторюють те, що зробили жителі Гадаринської місцевості.

Нехай Господь зробить нас здатними чути Його голос і відгукуватися на Його Божественний заклик. Як був врятований від влади темної сили біснуватий, так і ми через послушенство Богові знаходимо свободу, знаходимо здатність і можливість іти за Христом, як пішов за Ним біснуватий у Гадаринській країні. Амінь.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Інші статті

Патріарша проповідь у Неділю Торжества Православ'я після Літургії у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у п'ятницю першої седмиці Великого посту після Літургії Передосвячених Дарів у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у четвер першої седмиці Великого посту після великого повечір'я в Стрітенському ставропігійному монастирі м. Москви

Патріарша проповідь у середу першої седмиці Великого посту після великого повечір'я в Донському монастирі м. Москви

Патріарша проповідь у середу першої седмиці Великого посту після Літургії Передосвячених Дарів у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у вівторок першої седмиці Великого посту після великого повечір'я у Богоявленському кафедральному соборі в Єлохові

Патріарша проповідь у понеділок першої седмиці Великого посту після великого повечір'я в Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь перед чином прощення у Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у день пам'яті благовірного князя Даниїла Московського після Літургії в Даниловому ставропігійному монастирі м. Москви

Слово Святейшего Патриарха Кирилла в Неделю о Страшном Суде после Литургии в Храме Христа Спасителя