Голова Синодального відділу із взаємин Церкви з суспільством і ЗМІ В.Р. Легойда дав інтерв'ю порталу «Аргументи і факти».
Порушивши клятви
Юлія Тутіна: Володимире Романовичу, ситуація навколо Києво-Печерської лаври: чого добивається світська влада України та який сценарій розвитку подій?
В.Р. Легойда: Як видається, українська влада має на меті повне знищення Української Православної Церкви і вважає, що для цього потрібно позбавити її найголовніших святинь. Очевидно, що на наших очах відбувається безпрецедентне за мірками ХХІ століття переслідування віруючих, грубе зневажання їхніх прав. Здається, що сила на боці політичних радикалів та розкольників, які відчувають свою повну безкарність. Але ми, віруючі, знаємо і віримо, що Господь не залишить Свою Церкву, пам'ятаємо ми і сумну долю богоборців XX століття, які погано закінчили свої дні і забуті своїми нащадками.
Юлія Тутіна: Частина людей впевнена, що проблеми Православної Церкви в Україні почалися з початком СВО. Але реально ситуація мала більш глибоке і давнє коріння і в будь-якому разі мирно не вирішилася б. А де й у чому початок, коріння цього?
В.Р. Легойда: У новітній історії церковне питання перейшло у гостру фазу після розпаду СРСР, коли влада України проголосила гасло «незалежній країні — незалежну Церкву». Ідея створення «національної Церкви» спиралася на політичну установку, що нібито Церква в Україні невільна, як були «невільні» від Союзу РСР національні республіки, які його складали. Як ви пам'ятаєте, тоді багато республік, включаючи РРФСР, прийняли декларації незалежності. Оцінку цієї логіки у міждержавній її частині ми залишаємо політологам. Церковне ж життя не повинно копіювати те, що відбувається у світі держав. Так, Церква з повагою ставиться до змінних державних кордонів, але церковні кордони, кордони пастирського служіння не повинні визначатися лише політичними змінами. Церковна єдність вище за лінії, прокреслені на карті.
Але в Україні знайшлися люди, абсолютна меншість, які думали інакше. Філарет Денисенко, колишній ієрарх Руської Церкви, порушивши клятви перед Хрестом і Євангелієм, проголосив себе патріархом України. У цьому сумнівному проєкті збіглася, з одного боку, політична воля керівництва України, з іншого боку, особисті амбіції Денисенка. Він раніше розраховував на те що, що стане патріархом Руської Церкви, але обраний не був. А від амбіцій стати головою Церкви не відмовився.
Руська Церква продовжує вважати простором своєї пастирської відповідальності, або, як ми говоримо, канонічною територією, держави, що утворилися в межах колишнього СРСР, за винятком Грузії та Вірменії, де є свої Церкви. Зрозуміло, в умовах загострення міждержавних протиріч з'явилися нові виклики церковній єдності, не тільки в Україні, а й в інших державах на парафії чиниться тиск, щоб вони розірвали зв'язок із Москвою. Наші молитви про те, щоб негаразди минули і Церква була єдиною.
Юлія Тутіна: Я була в Києві разом із покійним Патріархом Алексієм II, він тоді прилетів одночасно з Варфоломієм, був уже нездоровий — за ним їздив реанімобіль, але саме в той момент була переламана ситуація, народ разом зі своїм Патріархом — руським! — вийшов на багатотисячну хресну ходу. І на кілька років злі сили, які хотіли прибрати до рук віруючих з України, принишкли. Чому ж ситуація знову загострилася та дійшло до поділу православних?
В.Р. Легойда: Візит Патріарха Алексія ІІ у 2008 році був дуже знаковим. Саме тоді митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил (майбутній Патріарх) виступив перед величезною аудиторією на Хрещатику та промовив слова преподобного Лаврентія Чернігівського: «Росія, Україна, Білорусь — разом ми Святая Русь!»
Патріарх Кирил щорічно їздив в Україну, іноді навіть кілька разів на рік, свідчивши, що його паства не розділена державними кордонами. Предстоятель Руської Церкви не раз говорив, що не має значення, який паспорт у нього в кишені, тому що він не представляє тут російську державу, він приїжджає до своєї пастви.
Те, що Ви називаєте «загостренням», пов'язане зі спробами використати Православ'я в Україні у політичних цілях. Колишній тоді президент України Петро Порошенко у спробі переобратися на другий термін висунув три тези, однаково немислимі для світської, демократичної держави: «один народ, одна мова, одна Церква». На роль «єдиної церкви» було обрано розкольників, які отримали автокефалію від Патріарха Варфоломія на прохання української влади. Втручання Фанара лише посилило розкол. У результаті Порошенкові це не допомогло переобратися, церковне питання не було і не могло бути вирішене таким неканонічним шляхом, яке ігнорує права Української Православної Церкви.
Окремо слід наголосити, що зростання ролі релігії в суспільстві збільшило і спокусу політиків використовувати віру у своїх, часто несумісних з нею цілях.
Серце за скарб
Юлія Тутіна: З константинопольськими амбіціями все зрозуміло у цьому питанні. А яку роль відіграв Захід — ЄС та США?
В.Р. Легойда: Тісні зв'язки церковного Стамбула зі США не є таємницею, американські політики останніми роками виступали відкрито для підтримки дій Фанара в Україні. Грецька діаспора має вплив в американському політичному істеблішменті. Звідти й матеріальна підтримка, якою користується Константинопольський Патріарх. Євангельські слова про те, що «де ваш скарб, там буде й серце ваше» (Мт. 6:20-21), тут збуваються з самовикривальною неминучістю.
Юлія Тутіна: А що ж католики? Папа запевняє, що мріє про мир для України, а сам цурається давно запланованої зустрічі зі Святішим і при цьому кидається такими дивними словами, що гомосексуалізм гріх, а не злочин. Чому він готовий замовчати про аборти, про гомосексуалізм, про перетворення хлопчиків на дівчаток медичними маніпуляціями?
В.Р. Легойда: Коментування дій Папи Римського поза моєю компетенцією. До початку СВО римський понтифік займав цілком виважену позицію щодо України, вона була зафіксована і в документах Гаванської зустрічі з Патріархом Кирилом, говорив він і про сумнівну роль НАТО вже після початку конфлікту. З іншого боку, відносно нещодавно Папа дозволив собі низку коментарів певного роду, які не роблять простими відносини між нашими Церквами.
Юлія Тутіна: І як взагалі дійшов до цих перевернутих позицій європейський світ? Чому вони забули незаперечні християнські істини?
В.Р. Легойда: Християнські цінності перебувають під загрозою у загальному просторі, створеному глобалізацією, і ми є частиною цього простору, від нього практично неможливо відгородитися. У Росії лише останнім часом зроблено низку практичних кроків на захист традиційної моралі — так, до Конституції внесено поправки, в яких зафіксовано, що шлюб — це союз чоловіка і жінки. І це за нинішніх часів дуже смілива теза, яку повністю відкинуто у багатьох європейських країнах. Але, називаючи речі своїми іменами і не заплющуючи очі на те, що відбувається на Заході, ми повинні задуматися і про свої проблеми. Наприклад, подивитися на статистику розлучень та абортів.
До в’язниці за контакт
Юлія Тутіна: Як живеться Церкві в Україні сьогодні? Чи має Руська Православна Церква зв'язок із віруючими і священнослужителями, що залишилися в Україні?
В.Р. Легойда: На жаль, вільна та довірча розмова з нашими братами в Україні практично неможлива. За будь-яку спроби вступити в контакт із Москвою можна опинитися у в'язниці чи застінках СБУ.
З початку президентства Зеленського тема канонічної Української Православної Церкви не була актуальною, були надії, що «спадщину Порошенка» буде переглянуто. Але цим надіям не судилося збутися. Приблизно з кінця листопада минулого року тиск на Церкву суттєво посилився, у Раді дали хід законопроєктам, пов'язаним із забороною Української Православної Церкви. І це попри те, що Українська Церква не давала жодного приводу владі для переслідувань, не порушувала законів, не вела жодної підривної політичної діяльності. Але зараз влада йде просто шляхом ліквідації канонічної Церкви, вона «винна» вже тим, що є.
Юлія Тутіна: А що відбувається на територіях, що повернулися до Російської Федерації?
В.Р. Легойда: На нових теренах канонічна ситуація складається по-різному. Одна єпархія — Ровеньківська єпархія в Луганську звернулася до Патріарха та Синоду і була прийнята до прямого Патріаршого управління. В інших єпархіях ситуація непроста, насамперед оскільки території більшості єпархій розділені лінією фронту.
Юлія Тутіна: Священики у зоні СВО: Святіший сказав, вони найбажаніша мішень для української армії. Як можна стріляти у служителя культу? І чому священики готові туди їхати?
В.Р. Легойда: У ситуації бойових дій пастирська турбота набуває особливого значення. Ви маєте рацію, священики ризикують життям, і кілька військових священиків уже загинули смертю хоробрих, виконуючи свій обов'язок.
Як казав мені один військовий, який має великий досвід бойових дій, священик і душпастирська турбота — це антидот проти розлюднення, загроза якого на війні величезна. Прийнято говорити, що в окопах атеїстів не буває, бо людина одразу усвідомлює крихкість свого життя. Але в умовах загрози життю можуть виявлятися і не найкращі якості. Тут роль священика важливіша за багато інші, він повинен допомогти людині, змушеній вбити, зберегти людський образ. Не можна забувати також про необхідність пастирської турботи про людей, які отримали поранення і важкі каліцтва. Ми знаємо свідчення священиків, які відвідують військові шпиталі, що є ситуації, в яких людина, яка отримала такі травми, навіть із психологом говорити не готова, і лише пастир може достукатися до її серця.
Aif.ru/Патріархія.ru