4 листопада 2011 року, у свято Казанської ікони Божої Матері і День народної єдності, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив Божественну літургію в Казанському соборі на Червоній площі. Після закінчення богослужіння Предстоятель Руської Церкви звернувся до присутніх із Первосвятительським словом.
Ваші Високопреосвященства і Преосвященства! Дорогі отці, браття й сестри!
Усіх вас сердечно вітаю з великим для Вітчизни нашої святом Казанської ікони Божої Матері, встановленим на честь перемоги над грізним ворогом — перемоги, яка дала початок звільненню Русі, перемоги, яка ознаменувала порятунок нашої Вітчизни.
Сьогодні день перемоги, і тільки через найскладніші громадянські конфлікти XX століття у свідомості нашого народу цей день ще не вкоренився під цим дивним словом «перемога». Якщо порівнювати те, що сталося тоді, у далекому XVII столітті, з тим, що сталося в столітті XX, то, уважно розглядаючи як самі події, так і значення здобутої перемоги, можна з упевненістю сказати, що це події одного порядку і одна не важливіша за іншу. Досить згадати, що, на відміну від Великої Вітчизняної війни, коли ворог не зумів увійти до Москви, у смутному сімнадцятому столітті ворог вступив до Москви і засів у Кремлі. І трагедія всього народу була не тільки в тому, що ворог, виявившись сильнішим у військовому відношенні, зумів окупувати столицю, а й у тому, що значна частина російського суспільства сприйняла це як певне звільнення і була готова присягнути ворогові.
То була війна, що супроводжувалася дуже глибоким внутрішнім розділенням усього народу, і недарма вона спровокувала і громадянські конфлікти, і розгул злочинності. Як свідчать історичні документи того часу, всі дороги землі Руської були залиті кров'ю — і не тільки кров'ю боротьби з іноземними загарбниками, але й кров'ю міжусобних зіткнень і розбійницьких грабежів. Країна занурилася в хаос, що супроводжувався історичним безпам'ятством і втратою національної самосвідомості. І те, що народ наш зумів організуватися без будь-якої участі будь-якої влади, спонукуваний виключно внутрішнім прагненням звільнити столицю й зберегти віру, а разом із нею і державу Російську; прагнення народу, що було ясно сформульоване громадянином Мініним і знайшло великий відгук у серцях людей; доблесний військовий труд князя Пожарського і безцінний скарб жертв, покладених на вівтар перемоги народом нашим під водійством Казанської ікони Божої Матері, — і привели до звільнення.
Багато хто, згадуючи ті давні події, говорить про звільнення Москви як про Боже чудо. Безперечно, це було Боже чудо. Але Бог не дарує чуда, якщо люди не волають до Нього про допомогу, якщо вони самі не бажають брати участь у звершенні цього чуда. Наші співгромадяни, які звільнили Москву в XVII столітті, палко бажали перемоги, вони життя своє віддавали за цю перемогу, і вони палко молилися Господу й Цариці Небесній про визволення землі нашої. І у відповідь на ці труди, на цю доблесть, на цей подвиг, на цю палку молитву, на це всенародне покаяння, на це стояння триденне перед іконою Цариці Небесної Господь прихилив милість, і воїнство наше, більш слабке, перемогло потужного й сильного завойовника, і врятована була Росія.
Віримо, що Боже чудо було присутнє і в перемозі у Великій Вітчизняній війні, бо за всіма людськими законами ворог був настільки сильнішим, що неможливо було уявити, як і якими силами можна захистити Москву і всю Вітчизну. На вівтар тієї перемоги було покладено мільйони людських життів, але віримо, що за молитвами нашої Церкви-мучениці, за молитвами мучеників і сповідників землі нашої, у відповідь на великий подвиг народу і в столітті XX було даровано доленосну перемогу Вітчизні нашій.
Наскільки ж важливо всім нам зрозуміти сьогодні значення того, що сталося на початку XVII століття в цей день, що став святом Казанської ікони Божої Матері, як і того, що сталося в 1945 році в день пам'яті святого великомученика й Побідоносця Георгія, коли перемогою війська нашого завершилася Велика Вітчизняна війна! Потрібно пам'ятати, що і одна, і друга перемоги були б немислимі без Божої допомоги. І якщо сьогодні ми хочемо здобувати перемоги в праці, в улаштуванні нашого національного життя, у розвитку всіх його боків, ми повинні пам'ятати уроки минулого й розуміти, що перемога дається тільки тоді, коли ми труд поєднуємо з молитвою і з вірою.
Як, напевно, у XVII столітті було багато тих, хто не хотів молитися за перемогу, так і сьогодні є і у Вітчизні нашій, і поза нею ті, хто не хотів би, щоб Руська Церква молилася за перемогу Русі, за ту перемогу, яка дарує людям мир, спокій, добробут, щастя. Але ми будемо молитися. І молитва Церкви — це молитва народу, коли народ ототожнює себе з Церквою, коли він підтримує своїми трудами й своєю молитвою той духовний подвиг, що завжди твориться в Церкві Божій на благо й спасіння народу.
Святкуючи великий день перемоги нашого народу, святкуючи доленосний переворот у нашій історії, ми дякуємо Господу й Цариці Небесній перед Її чудотворним образом і віримо, що поки зберігається Православ'я на Русі, поки абсолютна більшість людей пов'язує себе з Православною Церквою, у нас є духовна сила, яку ми можемо перетворювати, поєднуючи з трудами нашими, на велику перемогу над усіма життєвими обставинами, що заважають Вітчизні нашій стати мирною, благополучною, процвітаючою і духовно, й матеріально.
Нехай же Покров Пречистої Цариці Небесної — і ми просимо Її сьогодні зі сльозами перед Її Казанським образом — простягається над Вітчизною нашою Російською, над усією святою історичною Руссю, щоб у відповідь на молитви й труди людей Господь, за заступництвом Матері Своєї Пречистої Діви Марії, прихилив до всіх нас Свою милість. Амінь.
Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі