Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Різдвяне інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила

Різдвяне інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила
Версія для друку
9 січня 2012 р. 19:00

У свято Різдва Христового Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відповів на запитання кореспондента телеканалу «Росія-1» Є. Ревенка.

— Ваша Святосте, добрий день, це вже традиційне різдвяне інтерв'ю нашому телеканалу. У це світле свято Різдва Христового на початку нового 2012 року, гадаю, було б доречно попросити Вас підбити підсумки року минулого. Що було головним для Вас, для Церкви, для суспільства, яку подію Ви могли б поставити на перше місце, що стало визначальним?

— Це складне питання, тому що на нього немає об'єктивної відповіді — кожна людина дивиться зі своєї точки зору. Але людська точка зору, звичайно, не відповідає погляду Бога на людську історію. І тому лише як мине час, коли більш контрастною стає картина, коли відходять сутінки й сіра фарба зникає, коли видно, де добро, де зло, люди дають більш тверезі оцінки тому, що сталося. Тому і мій погляд на минулий рік буде, звичайно, суб'єктивним, але от про що я, можливо, хотів би сказати.

Було багато важливих подій у політиці, економіці, у соціальному житті, було багато позитивного — і було те, що дуже розчаровувало людей. Але якщо поглянути на все це з релігійної точки зору, то всі ці події відбивають певну динаміку життя, яка особисто мене примушує багато про що задуматися. Що відбувається з сучасною людиною? Ми реально стаємо кращими? Дехто має відчуття, що ми — як особистості, як сім'ї, як народ — стаємо кращими, міцнішими, сильнішими, розумнішими. Ми з легкістю використовуємо сучасні технології, у нас виникає почуття всемогутності: в одних — від того, що вони мають занадто багато грошей, в інших — тому що вони прекрасно опанували комп'ютерні технології і роблять те, що не могли робити в минулому. А насправді це є могутністю чи ні? Тема цінностей є найважливішою, і від того, що ми називаємо цінностями, і залежить розстановка подій на шкалі.

Для мене найбільш приголомшливою подією було принесення Пояса Пресвятої Богородиці, яке сколихнуло все наше суспільство і лише частково допомогло людям побачити рівень релігійності в нашій країні. Справді, Пояс місяць перебував у нас, і, як підрахували ті, хто стояв поруч зі святинею, є певна кількість людей, яка може пройти за одиницю часу, — фізично більше пройти не може. Так от, при максимальному напливі людей протягом усього місяця не змогли б пройти більше трьох — трьох з половиною мільйонів; ну, а якби Пояс Пресвятої Богородиці перебував протягом року, то це були б 40 мільйонів, — я майже не сумніваюся, що так, — а, може, й більше. А якби ми провезли Пояс по лікарнях, по притулках для людей похилого віку, по сирітських будинках, по військових частинах, по місцях позбавлення волі, — яку цифру ми б тоді мали? Все це свідчить про те, що віра дуже глибоко всередині людини, і на щастя, незважаючи на наші історичні потрясіння, а таких було багато, особливо в XX столітті, генетично ми зберігаємо віру.

І поки віра живе в нашому народі, це найсильніше, найсвітліше і найбільш надихаюче явище. Тоді ми не втратимо шкалу цінностей, тоді нам ніхто не заморочить голову, і ми самі собі її не заморочимо, тоді ми дійсно збережемо здатність жити. А коли людина зберігає здатність до Життя з великої літери — не до фізіологічного життя, але до життя культурного, духовного, інтелектуального, — тоді є надія.

Тому принесення Пояса Пресвятої Богородиці дало мені велику надію. І як би скептично на це не дивився дехто — Бог із ними, я можу потім, якщо знадобиться, прокоментувати, але зараз навіть не хотів би про це говорити, — ми маємо надію на те, що віра — велика твердиня, основа нашого національного життя — існує і навіть, можливо, більше, ніж самі віруючі про це знають.

— Мабуть, настільки багатомільйонне паломництво до пояса Пресвятої Богородиці, стільки бажаючих доторкнутися до православної святині — напевно, це було вперше в новітній історії Росії. Але як би Ви могли оцінити цю подію з точки зору того, що в нашому суспільстві досить сильні антиклерикальні настрої? Чому раптом виник такий попит на диво — адже багато хто таку кількість паломників називав дивом?

— Що стосується антиклерикальних настроїв. Є міф про зростання антиклерикальних настроїв у суспільстві. Ми маємо зростання у відсотковому відношенні — значне зростання — антицерковної та антирелігійної складової в засобах масової інформації. Але це не відбиває настроїв людей, це відображає лише те, що віра й Церква стають більш видимими, більш значущими для життя людей і зустрічають опір тих, хто не відчуває віри в серці, хто не пов'язує з вірою в Бога своє майбутнє, хто вважає своїм завданням боротися з релігійними переконаннями. Адже ці люди нікуди не зникли — вони були присутні протягом довгих десятиліть у нашому житті; крім того, сучасний споживацький спосіб життя сприяє формуванню агностичних настроїв. Люди не замислюються про велике, про вічне, про святе, про добро, про зло — вони думають про гроші та про те, як їх витратити. І ці два фактори — рудиментарна антирелігійність радянських часів та новий споживацький контекст — дійсно формують у певної частини нашого суспільства певну байдужість до релігійної ідеї. Такі люди іноді стають живильним середовищем для поширення антирелігійних переконань, чим і скористалися ті, хто професійно працював і працює в цій галузі — в галузі антирелігійної пропаганди, як ми б сказали за радянських часів.

Але ось іще дещо, можливо, більш складне. Дійсно, сучасний спосіб життя начебто витісняє Бога. Ось Ви сказали про диво, а що таке релігія? Релігія — це зв'язок із Богом. Людина звертається до Бога і у відповідь на це отримує те, що просить. Тому кожна молитва — це диво. Якби я не переживав це диво у своєму житті, я б ніколи не надів рясу, я б знайшов, чим займатися, але тільки тому що я з дитинства чув і відчував, як Бог відповідає на мою молитву, я став не просто віруючою людиною, глибоко віруючою, — я все своє життя цьому присвятив.

Ось дехто говорив: «Пішли, мовляв, до якогось шматочка матерії, — це ж язичництво, це ж марновірство». Але, по-перше, слово Боже говорить нам про те, що через матеріальні предмети енергія паралельного світу передається в наш фізичний світ. Тінь апостола Петра, що проходив поруч, зцілювала хворих. Хустина, що її тримали в руках апостоли, зціляла хворих — це в слові Божому сказано, тому навіть найбільш раціонально мислячі християни, найбільш крайнього протестантського напрямку, і то визнають факт, що в Біблії йдеться про диво. А в Старому Заповіті? Вся Біблія — це Священна історія, в центрі якої є диво. А інакше й бути не може, тому що у відповідь на молитву Бог дає дещо, чого не може забезпечити реальність, і людина це сприймає як диво.

Тому немає зараз ніякого особливого попиту на диво — як він завжди був, як він походив із релігійного почуття, так він і зараз походить, нічого нового не відбувається. І через багато, багато років, якщо Бог ще потерпить рід людський і всі ми, або наші нащадки, існуватимемо, люди так само віритимуть у Бога, закликатимуть Його ім'я і, отримуючи те, про що просять, сповідуватимуть це диво в їхньому житті.

— Зараз події в політичному й суспільному житті нібито ущільнилися, частина наших співгромадян вважає минулі вибори до парламенту несправедливими. По країні пройшли акції протесту, але найчисленніші були тут, у Москві, причому люди, які збиралися і на Болотній площі, і на проспекті Сахарова, були абсолютно різних політичних поглядів, але вони були об'єднані одним гаслом — «За чесні вибори». Наприкінці року, в самий розпал мітингів, Ви у своїй проповіді закликали до збереження злагоди та громадянського миру, адже ж попереду у нас, мабуть, найвідповідальніші й найважливіші вибори — президентські . Що б Ви сьогодні могли сказати можновладцям і протестуючим, як знайти це порозуміння, як можна протестувати, не наражаючи на небезпеку, не розхитуючи підвалини нашого спільного дому?

— Ваша остання фраза є ключовою. У кожної людини у вільному суспільстві має бути право висловлювати свою думку, зокрема, незгоду з діями влади. Якщо люди такого права позбавляються, то це сприймається як обмеження свободи, це дуже болісно. Давайте згадаємо ті ж самі радянські часи: не було такого права, воно декларувалося на папері, а реально його не було.

У Новочеркаську люди вийшли, сказали, що все погано, що зарплату затримують, — і що? Пролилася кров. У людей не було такого права, а зараз таке право є, і, звичайно, люди цим користуються. Якщо вони відчувають наявність несправедливості, якогось обману, маніпуляції і таким чином висловлюють свою думку, то в самому цьому вираженні немає нічого такого, що розхитує підвалини.

Для Церкви це питання дуже чутливе, адже наші парафіяни є й серед тих, хто був на площі, і серед тих, проти кого виступала площа. Тому слово Церкви не може бути політизованим, не може бути незбалансованим у найбільш принциповому значенні цього слова. Не в сенсі неправдивих дипломатичних балансів, а в сенсі того, що слово Церкви має нести правду, яку візьмуть всі — і одні, й інші. І правда полягає в тому, що брехня повинна йти з нашого життя, з політичного, економічного, соціального життя.

Але дозвольте мені сказати тепер те, що не може залишити байдужим жодного з тих, хто протестував на майдані. З особистого життя — а хіба серед протестуючих немає тих, хто обманює свого чоловіка або свою дружину, хто веде паралельне життя, хто є нечистоплотним у бізнесі? Але якщо ми творимо неправду в нашому житті — у сімейному житті, у нашій професійній сфері, то чому ми так гаряче вимагаємо, щоб правда зберігалася десь на макрорівні? А на мікрорівні її не повинно бути? Ось Церква й закликає до того, щоб на кожному рівні була правда — на рівні особистості, сім'ї, трудового колективу, на рівні політичних партій, на рівні економічних корпорацій, на рівні уряду, на рівні тих, хто очолює країну. Правда повинна бути — коли я говорив про Божу правду, я мав на увазі життя по совісті, адже, врешті-решт, поняття правди — це просто відповідність Божественним заповідям.

Тому перше, що я хотів би сказати сьогодні всім: ми повинні навчитися жити згідно з Божою правдою, тобто ми не повинні брехати один одному.

Другий момент — той, про який ми вже з вами сказали: якщо щось відбувається, у суспільства має бути право висловити своє невдоволення. Але при цьому повинна бути певна мудрість. От якби демонстрації, що передували революції 1917 року, закінчилися виразом мирних протестів і за ними не прийшла кривава революція і братовбивча війна, то сьогодні Росія мала б понад 300 мільйонів населення і була за рівнем економічного розвитку або такою, як Сполучені Штати, або навіть перевищила б цю країну.

Ми не зуміли тоді зберегти баланс і зберегти мудрість. Ми зруйнували свою країну. А чому це сталося? А тому що загалом справедливі протести людей дуже спритно використовуються тими політичними силами, які прагнуть влади, а радикальна зміна влади — це завжди зміна еліт. Пам'ятаєте чудові заклики наших демократів наприкінці радянської епохи: потрібно зруйнувати номенклатуру! Потрібно відмовитися від усіх тих людей, які їздять на чорних «Волгах»!

— Ну, звичайно, шторки зняти...

— «Шторки зняти» — адже під це гасло тисячі виходили. Що сталося? Взяли владу, з чорних «Волг» пересіли на чорні «Мерседеси»...

— І поставили мигалки.

— ...і поставили мигалки, і розділили ресурси країни. Я не виправдовую те, що було, — я просто говорю про те, як легко спокусити людину. Адже те ж саме було і у зв'язку з революцією 1917 року. «Грабуй награбоване!» І що? Пішли вриватися до квартир, руйнувати садиби, спалили країну... А де це награбоване? Нова еліта дещо отримала, а народ хіба став жити краще?

Завдання полягає в тому, щоб протести, правильним чином виражені, приводили до корекції політичного курсу. Ось це найголовніше. Якщо влада залишається нечутливою до вираження протестів, це дуже погана ознака — ознака нездатності влади до самоналаштування. Влада повинна налаштовуватися, в тому числі сприймаючи сигнали ззовні.

Я нікого не хочу вчити, я просто скажу, як я сам працюю. Я постійно намагаюся чути ці сигнали — і через Інтернет, і через листування; і відбувається, якщо Ви могли помітити, самоналаштування церковного апарату, можливо, недостатня. Я усвідомлюю те, що ми дуже далекі від досконалості, але цей зворотній зв'язок у Церкві існує — ще й тому, що священики сповідують людей.

— А ви читаєте Інтернет?

— Я, на жаль, маю можливість дуже мало сидіти біля комп'ютера, але мої колеги дають мені вичерпну інформацію про те, що відбувається в інтернет-спільноті, ну, а коли є якась вільна хвилина, я дивлюся. Не можу сказати, що мене радує все, що я там бачу, але ми повинні вчитися — як Церква зараз вчиться, так і влада повинна зараз вчитися сприймати сигнали ззовні й коригувати курс. Пам'ятаю, вийшла чудова книга, — не можу зараз навскидку назвати ім'я, але це був один відомий американський економіст, який на початку 70-х років, коли почалася перша енергетична криза, написав книгу «Коректива курсу», тому що світова економіка більше не могла розвиватися в тих умовах, які склалися на початок 70-х років. Я прочитав цю книгу, і перше, що мені спало на думку, — як важливо навчитися коригувати курс.

Ось головне послання владі та головне послання людям: потрібно вміти висловлювати свою незгоду, але не потрібно піддаватися на провокації і руйнувати країну. Ми повністю вичерпали ліміт розділень. У нас немає більше права на розділення, і влада повинна через діалог і вміння прислухатися до суспільства коригувати курс. І тоді у нас все буде добре, бо є ж розумні люди — освічені, досить енергійні — які здатні, я думаю, спільно працюючи і спираючись на широку підтримку людей, правильно визначати розвиток країни і сприяти процвітанню нашого суспільства. У мене таке глибоке переконання, і я дуже хотів би передати це переконання всім тим, хто нас сьогодні бачить і чує.

— Всі ми прекрасно пам'ятаємо, що ще в 2008 році Ви брали участь у масштабному проекті «Ім'я Росії» і багато в чому завдяки саме Вам тоді на перше місце вийшов благовірний князь Олександр Невський. З точки зору сьогодення, того напруження пристрастей, які вирують часом на наших вулицях, який, Ви вважаєте, лідер потрібен сьогодні Росії?

— Коли закінчився раунд з виявлення героя, який став ім'ям Росії, то в одній зі своїх передач Микита Сергійович Міхалков, який захищав Столипіна і який безперечно був засмучений тим, що не Столипін став ім'ям Росії, чудово підбив підсумки всієї дискусії. Він сказав: «Я ще раз подумав і дійшов висновку: якби Олександр Невський був президентом, він неодмінно взяв би Столипіна прем'єр-міністром».

Ось я і не хочу нічого говорити, але мені здається, що ідеальні риси цих двох чудових історичних персонажів мають бути прикладом для можновладців. Потрібно орієнтуватися на найвищу планку — ту, що канонізована у свідомості нашого народу або яка глибоко шанується усім суспільством.

Ну, а якщо говорити про те, про що, можливо, сьогодні багато хто думає і на що сьогодні націлена увага людей, — а в чому, власне кажучи, повинна проявлятися в пріоритетному плані влада вищих посадових осіб? Адже пріоритети в роботі завжди пов'язані знову ж таки зі шкалою цінностей. Думаю, неймовірно важливою якістю, яка багато в чому визначатиме й пріоритет порядку денного, є почуття відповідальності людини перед Богом. Якщо це віруючий лідер, він ні на хвилину не повинен забувати про свою особисту відповідальність перед Богом. Це Бог його привів до влади — через людей, через якісь механізми, але Бог допустив, що та чи інша людина сприйняла цю велику відповідальність, і Бог з неї вимагатиме не тільки за її особисті гріхи й проступки, але й за все те, що вона зробила чи не зробила для народу.

Ну і, звичайно, відповідальність перед людьми, і тут я хотів би сказати про те, що є для Росії, мабуть, найважливішим — це почуття справедливості. Колись, звертаючись до міжнародної спільноти, я сказав, що кожна велика країна має певний лозунг, з яким вона могла б звернутися, а іноді й звертається, до світу. Наприклад, гасло Америки — демократія, і ми знаємо, що в ім'я цієї демократії відбувається в усьому світі. А яким могло б бути гасло Росії? Тільки одним — мир і справедливість. Тому що для нашої людини справедливість — це неймовірно важливий вимір якості людського життя. Якщо порушується система справедливості в суспільстві, система починає розхитуватися. Чому це відбувається? Глибоко переконаний — від наших релігійних коренів. Хоча нам зараз дехто навіює, що сучасне російське суспільство є більш індивідуалістичним, ніж будь-яке інше, це не так. Від наших релігійних і культурних коренів походить це загострене почуття справедливості, і кожен правитель повинен це мати на увазі. Політична програма партії, якщо ця партія при владі, повинна мати це на увазі. Але що найголовніше — практична політика має бути спрямована на це.

— Ну так чого ж не вистачає?

— Не вистачає багато чого, і часто це не залежить від політичних лідерів і не залежить від того, що написано на папері. Дозвольте, наведу Вам один приклад. Сьогодні протестні настрої спрямовані проти влади, і дуже часто ми говоримо, що це відбувається у зв'язку з корупцією влади. Це дійсно так. Якось нещодавно я увімкнув телевізор, і по якомусь каналу йшов радянський фільм, не знаю який, бо не додивився його до кінця. Сцена в магазині — покупець і продавець. Продавщиця грубіянить, покупець, нещасна людина, стоїть. І раптом у мене сяйнула думка — а що це за картинка з філософської точки зору? Та це стосунки влади й безвладного! Хто в цій картинці має владу? Продавщиця. Тому що влада — це здатність своє нав'язати іншому, вплинути на людину так, щоб здійснити свої умонастрої, своє означення цілей; коли воля одного панує над волею іншого або направляє волю іншого. За радянських часів у нас владу мали продавщиці, зав. складом, товарознавець, як казав класик сатири, провідники в поїздах, люди в ЖЕКах — та скрізь була влада. Що з системою сталося? Зруйнувалася. Звичайно, не через те тільки, що продавці в нас були злі, хами і дійсно кошмарили людину, але тому, що зіткнення з владою викликало у людей відторгнення.

Що зараз відбувається? У нас що, з президентом народ спілкується, з міністрами? У нас спілкуються з міліціонерами, з керуючими компаніями ЖКГ — це ті ж самі ЖЕКи та ДЕЗи, так? На щастя, вільна економіка більш-менш вирішила, здається, проблему продавщиць. Але ж нас, простих людей, знову кошмарить цей рівень влади — але й не тільки цей.

Я використовую слово «кошмарити» не тому, що це слово з мого лексикону, а тому, що це слово зараз дуже поширене, і люди розуміють, про що йдеться, не потрібно ніяких визначень. От якщо ми з цим кошмаром впораємося на побутовому рівні, на рівні місцевої влади, насамперед, і, звичайно, на рівні корупції на вищому рівні, — тоді буде знято тему відносин людини й влади. Я не можу давати соціальних і політичних рецептів, як з цим упоратися, хоча якісь думки в мене є, як і у будь-якого громадянина. Але як пастир я скажу: нічого у нас доброго не буде, поки ми дійсно не змінимо свій умонастрій, поки у нас не буде іншого серця, поки ми не навчимося поважати одне одного.

Ці слова Церкви повисають у повітрі — хоча ми намагаємося говорити голосно, але не всі нас чують. Проте це дійсно основоположний принцип улаштування людського життя. Чому? Та тому, що Бог так захотів. Не ми з вами, не правителі, не парламенти — Бог захотів, щоб людина була щасливою тільки за дотримання певних умов співжиття. Ось давайте дотримуватися цих умов у міру наших сил. Світ перетвориться так швидко — ми навіть і оком моргнути не встигнемо.

— Дійсно, корупція і хабарництво, що насичують і пронизують буквально все, — це одна з найгостріших і, мабуть, найнебезпечніших проблем нашого суспільства. Часто людина, яка не хоче давати чи не хоче брати хабар, виглядає просто білою вороною. І що робити людині, яка противиться жити за такими спотвореними правилами і хоче прислухатися до голосу власного сумління, і взагалі, вона може протистояти самотужки цій корупції?

— Не тільки може — повинна, але не самотужки, а разом із іншими. Ось для цього ми сьогодні — знову використовую сучасне слово — переформатуємо характер православної парафії.

Взагалі в соціологічному плані православна парафія — це унікальне явище. Це місце, де в ім'я найвищої ідеї збирається велика кількість людей, які вступають у стосунки певної духовної та практичної солідарності. У радянську епоху у нас, на жаль, з парафіяльного життя пішла соціальна, освітня, культурна робота, парафія перестала бути громадою. Яка громада, коли до храму ходити було небезпечно! Це увійшло в плоть і кров людей: люди до церкви приходять, як у магазин, — свічку купити, записочку написати, помолитися й піти.

Сьогодні докладаються величезні зусилля, щоб парафія стала громадою, щоб такі люди, які стали на шлях твердого протистояння злу, могли знайти в парафії своїх однодумців, щоб вони могли залучати до цього Церкву, завдання якої полягає в тому, щоб печалувати, тобто боротися за права скривджених людей. Парафія може й повинна стати цим осередком, опорною точкою морального перетворення суспільства. Але для цього я звертаюся до всієї нашої православної інтелігенції: будь ласка, у неділю не спіть занадто довго, приходьте до храму. Приходьте до храму для того щоб помолитися, для того щоб поспілкуватися одне з одним. Якщо в храмі все закінчується після Літургії, зверніться до настоятеля і скажіть: «А ми хочемо посидіти, чаю попити», — він обов'язково організує. Ми повинні мати дійсно систему соціальної солідарності. І коли все це пов'язано з духовним життям, з високими моральними й життєвими принципами, коли все це запліднюється молитвою, тоді у людини з'являється реальна здатність і можливість чинити опір злу і в особистому, і в суспільному житті.

До речі, коли напередодні революції Церква й держава задумалися про те, що потрібно якось реформувати громадське життя, тодішній прем'єр-міністр Вітте, людина, як відомо, ліберальних поглядів, запропонував митрополиту Антонію (Вадковському), який був тоді Петербурзьким митрополитом та Найголовнішим членом Святішого Синоду, подумати про те, як можна використовувати систему православних парафій для реформування Росії. І вони почали писати чудовий церковний статут, але охоронна частина влади в особі Побєдоносцева, відомого обер-прокурора Святішого Врядувального Синоду, дізналася про ці спроби, доповіла государю імператору, і Вітте заборонили розробляти разом із митрополитом проект такого реформування суспільного життя, який передбачав, що не політичні партії, не протестні групи, а парафії стають осередками громадської та соціальної активності в суспільстві — для того щоб ця активність служила на благо людей і на благо Вітчизни. Думаю, якби ці плани реалізувалися, ніякої революції в 1917 році не сталося б. Дай Боже нам всім разом реалізувати сьогодні ці плани, і тоді ми будемо застраховані від революцій.

— Ви сьогодні доволі часто згадуєте і 1917-й рік, і передреволюційний період. З урахуванням загострення пристрастей до якого періоду часу Ви б могли віднести сьогоднішній день?

— Звичайно, за напруженням пристрастей це не можна порівняти ні з передреволюційними місяцями й роками, які передували революції 1917 року, ні з тим, що відбувалося наприкінці перебудови. Останнє багато хто з нас пам'ятає добре, але іноді з малого виростає велике; і тому сьогодні моє особливе слово до нашого народу: пам'ятати, що ми вичерпали ліміт конфронтації, що ми вичерпали будь-яку можливість реалізовувати революційну перебудову життя нашого суспільства. Наш шлях — це спокійний еволюційний розвиток, у тому числі через реальний діалог із владою, у тому числі, коли необхідно, через зовнішнє вираження протесту, але таким чином, щоб не руйнувалися основи державного життя, щоб не зупинялася економіка, щоб не руйнувалися культура, мистецтво, освіта, спорт, наука — все те, що ми зруйнували в 90-ті, а ще до цього давайте додамо армію. Ми повинні пам'ятати, що ми не маємо більше такого права. Але це не означає, що ми повинні стагнувати, — ми повинні розвиватися, у тому числі через діалог, через зіткнення думок, через інтелектуальну боротьбу, через взаємні переконання. І я вважаю, що це досить сильні засоби, особливо в наш освічений час, добу Інтернету, для того щоб реально змінювати життя країни на краще.

— Церква сьогодні досить активно й швидко входить у життя простої людини, і, як я розумію, хвороба суспільства з цим теж пов'язана. З видимих проявів — це храми, що швидко будуються, це створення нових єпархій, рукоположення єпископів, священиків, але як Ви думаєте, це все-таки природне прагнення розширити свій вплив чи якось змінити моральний клімат суспільства?

— Так, звичайно, змінити моральний клімат суспільства. Нам іноді кажуть: «Ось Церква стала вільною, а чому кількість абортів не зменшується? А чому кількість розлучень не зменшується? Чому за цими показниками ми попереду планети всієї?»

— Попереду Європи на першому місці...

— Так, абсолютно вірно. Росія, Білорусія, Україна, Молдова — чотири країни — очолюють цей сумний список. Це відбувається тому, що часто люди, навіть ті, що зберігають релігійні почуття, у звичайному житті ніяк не звертаються до свого релігійного почуття з тим, щоб отримати опору, підтримку, у тому числі у сфері мотивації своїх вчинків. А от тепер питання. Почну з прикладу: міг би один політрук на 10 тисяч військовослужбовців вплинути на моральний настрій армії? Риторичне питання. Хоча в армії дисципліна: «Направо, вперед, пішли в червоний куток, там можна проводити бесіду». У середньому по Росії одна парафія припадає на 10 тисяч осіб — так само, як один священик. Можна з цього батюшки, який припадає на 10 тисяч хрещених людей, вимагати покращення статистики у сфері розлучень, абортів, наркоманії, алкоголізму? Це добре, що така середня цифра за рахунок провінції, а в місті Москві — майже на 40 тисяч, а в деяких районах — на 100 тисяч. Ми живемо в безбожному місті. Центр у нас має ці прекрасні старовинні храми, а новобудови — взагалі ніяких релігійних символів.

Ось чому сьогодні збільшення кількості храмів — це не спроба, як деякі критики кажуть, збирати більше грошей і не спроба здійснювати якусь клерикалізацію суспільства і клерикально впливати на політику. З того, що я сказав, ви бачите: немає такого прагнення й бажання взагалі впливати на політику. Є тільки прагнення й бажання нести моральне посилання суспільству, у тому числі й на адресу влади. А ось що необхідно — необхідно, щоб парафії дійсно ставали громадами, дійсно ставали центрами соціальної, духовної, культурної активності, центрами, де б відточувалася солідарність, взаємна підтримка людей? Для цього громада повинна бути обмежена розумною кількістю людей — ось тому ми й пішли шляхом створення нових храмів.

Гасло таке: архієрей і священик повинні бути ближче до народу. А як це зробити, якщо один храм — на 10 тисяч? Не буде ж архієрей по вулиці ходити разом із батюшками і, подібно до деяких заїжджих сектантів, пропонувати свої релігійні послуги! Насамперед потрібно збільшити кількість парафій і кількість священиків. Для того щоб це сталося, потрібно мати більше єпархій. Проїхавши по Сибіру й по Далекому Сходу я, як ви знаєте, був вражений, як мало парафій, як мало священиків на сотні кілометрів.

— У Сибіру особливо.

— У Сибіру особливо. 127 парафій на Красноярський край! А Красноярський край — це пів-Європи. Тому необхідно було відповісти на цю реальну потребу в рамках, знов-таки скажу нецерковною мовою, макроадміністративної системи. Потрібно було створити зверху систему, яка допомогла б досягти тієї мети, до якої ми прагнемо, щоб більше людей могли відвідувати храм і міняти свою душу, виховувати свою свідомість, очищати своє серце. А в умовах сучасного життя очищення людини від гріха взагалі є неодмінною умовою здоров'я — подібно до того як людина, яка працює в шахті, повинна помитися, залишаючи шахту. Ось і сучасна людина, навіть працюючи з інформацією, стикається з таким брудом, що їй час від часу потрібно помитися, треба відчути спокій, подумати про вічне. Ось храм і парафія і дають таку можливість.

— Напевно, стан суспільства залежить від того, як відчуває себе окремо взята сім'я, і Ви вже торкнулися теми великої кількості розлучень. Дійсно сумна картина. У Православ'ї про сім'ю говорять як про малу церкву, інші скажуть, що це осередок суспільства. Але можливо, що в ці хвилини, коли ми з Вами говоримо, вирішується чиясь доля. Хтось стоїть на порозі розриву. Що Ви як пастир і як Предстоятель можете сказати тим людям, які зараз, у ці хвилини, вирішують, бути чи не бути разом?

— Криза сім'ї — це криза любові, а без любові людина жити не може. Коли ми руйнуємо сім'ю, ми руйнуємо любов. Любов і задоволення — це не синоніми. Дуже часто нам щось не подобається в сімейному житті, щось стає некомфортним, як говорять знову-таки сучасні люди, і, прагнучи до досягнення якогось комфорту, благополуччя, ми йдемо на те, щоб зруйнувати свою власну сім'ю. Цього робити не можна. Це дуже важко зрозуміти сучасній людині, але Бог цього не побажав.

Дехто скаже: «А що ж робити, якщо любов пройшла?» Любов пройшла чи проходить у тому випадку, коли самі люди любов руйнують. Якщо ці радісні, сердечні відносини, якими овіяні перші роки спільного життя, обидва — і чоловік, і дружина — пестують, підтримують, плекають, охороняють, то це почуття зберігається до смерті. Але якщо починається взаємний обман, паралельне життя, то все руйнується.

Шлях руйнування сім'ї — це не шлях до людського щастя. Звичайно, трапляються винятки, але не будемо зараз про них говорити, тому що в такому випадку кожен скаже: «Я і є виняток». Будемо говорити про те, що потрібно зберігати сім'ю, тому що це фортеця, це дім, це місце, де поруч із тобою рідні, близькі люди, здатні бути і в радості, і в горі. Для того щоб це було так, потрібно весь час зростати в любові — а в любові неможливо зростати без самовіддачі одне одному. Я про це часто говорю — у певному сенсі любов повинна завжди супроводжуватися здатністю пожертвувати собою заради іншої людини. Якщо це відбувається, якщо один навчився жертвувати собою заради іншого чи інша йому відповідає, то люди зростають в любові. Ось тоді ні про які розлучення і мови не йде. Я дуже бажав би нашим співвітчизникам навчитися зберігати любов з першого дня спільного життя, з тим щоб якомога менше наших сімей стояло перед цією страшною проблемою розділення, особливо тоді, коли є діти, коли від цього страждають не тільки чоловік і дружина, а й нещасні дітлахи.

— Що стосується єдності віри і Руської Православної Церкви. На самому початку свого Патріаршества Ви говорили про необхідність зберігати єдність Руської Православної Церкви, про те, що ні держава, ні кордони, ні політики не можуть розділяти цю Церкву. Йдеться, звичайно ж, про наше духовне розуміння такого простору, як Свята Русь. Ви багато їздили в цьому році, були на Україні. Як ідуть справи зараз, чи є загроза нашій єдності?

— До цього часу на Україні, на жаль, існують розкольницькі угруповання, і Церква наша намагається робити все для того, щоб розкол був подоланий. І зараз ми молимося й постійно звертаємося до наших побратимів, щоб докладаючи, звичайно, з обох сторін необхідних зусиль, подолати це розділення. Але ж розділення на Україні продиктовано не релігійними міркуваннями — це якась історіософія певної частини українського суспільства, яка була міцно замішана, у тому числі, на протестних настроях пізньорадянського й пострадянського періоду; і бажання розділити Церкву згідно з національними кордонами — це теж певний наслідок цих політичних потрясінь. Але що ж відбувається в історії людського роду? Кордони постійно змінюються: є періоди створення імперій, періоди розпаду, потім періоди нових інтеграційних процесів, — так що, Церква повинна йти постійно в хвості цих подій і постійно змінювати себе, свої кордони і всю свою систему згідно з тим, що відбувається на політичній карті? Наприклад, у Європі — дуже повчально дивитися на європейську карту, припустімо, XVII, XVIII і XXI століття. Що було б із Церквами або, припустімо, з Католицькою Церквою, якби відбувалося розділення по всіх цих кордонах? Ось те ж саме і в нашій частині світу. Тому Церква не йде слідом за політичними змінами, слідом за змінами кордонів, але це вимагає від Церкви дуже великої відкритості, подолання будь-якого вузько зрозумілого національного начала.

З одного боку, Церква повинна підтримувати національну культуру і національну самосвідомість людей. З іншого боку, вона повинна завжди робити все це в контексті християнського універсалізму. Тільки тоді ми уникнемо націоналізму грубого й радикального, жорсткого, і тільки тоді Церква може бути матір'ю для всіх, коли людина будь-якої національності бачить у церковному посланні цей християнський універсалізм. Це і є побудова церковного життя згідно зі священною традицією християнства. Руська Церква залишається вірною цій традиції, і ми робитимемо все для того, щоб ніякі містечкові, поточні політичні, націоналістичні та інші передумови й ідеї не роздирали єдність Церкви. Тому що розділення є горем, розділення є мінусом, а єдність — завжди плюсом.

— Говорячи про сучасність, я, звичайно ж, згадую 2007 рік, коли Ви в Києві вийшли на Хрещатик і звернулися до молоді зі словами про те, що повинна бути єдина Свята Русь. Сьогодні ми з Вами розмовляємо в такому місці, як Свято-Данилів монастир, який сприяє неспішним роздумам, але насправді сучасна людина завжди згинається під вагою тієї інформації, яка на нього обрушується щохвилини, іноді вона навіть захлинається тим обсягом інформації. Скажіть, чи можна сучасній людині зберегти себе в цьому бурхливому, іноді не самому чистому потоці інформації?

— Можна й потрібно. Думаю, для кожного з нас дуже важливо мати знову ж таки цю систему цінностей. Льюїс сказав чудові слова: «Коли цілишся в небо, влучаєш у землю. Коли цілишся в землю, влучаєш у нікуди». Якщо у людини залишається пріоритет духовного, то, навіть поглинена сучасним інформаційним потоком, вона на ментальному, на раціональному рівні залишається здатною відсівати цей інформаційний потік. Вона має певну матрицю, на яку цей бруд не потрапляє, а якщо потрапляє, швидко відскакує. Ця здатність до самозбереження — збереження своєї релігійної та культурної ідентичності, своєї духовної самосвідомості — є неодмінною умовою виживання людини в сучасних умовах. Інакше цей інформаційний потік всіх нас змиє, переформатує, перетворить на перекотиполе — це дуже велика загроза для всієї людської цивілізації. Ну і, крім того, релігійне життя допомагає людині залишитися самою собою. Ось ми говорили про храм. Наші мегаполіси — з цією суєтою, з цією нав'язливою рекламою, з величезною кількістю шумів, з величезною кількістю стресів... І ось людина входить до храму, де немає ні шумів, ні стресів, тиша й спокій. Навіть просто постояти кілька хвилин, свічечку поставити, помолитися як можеш, просто подумати, просто зупинитися — все це має дуже велике значення для зниження цього градуса кипіння, цієї температури нашого повсякденного життя. Хтось може сказати: «Це терапія». Так, тому що людина складається з душі й тіла, і всі наші духовні прояви мають свою фізико-хімічну основу. Це наш організм, одне пов'язане з іншим. Душа не потребуватиме впливу на неї фізичних факторів — зорових, нюху, дотику, смаку тощо, коли вона покине тіло. Тіло й душа нерозривні. І тому навіть зовнішній спокій, споглядання ікон, музики — вже це допомагає людині. Ну а якщо не тільки зовнішнє, але й внутрішнє, молитва й духовне зосередження, — то це дійсно сила, яка здатна утримати людину від багатьох стресів сучасного життя.

— Ну і, мабуть, ще одне питання, яке я сьогодні не можу не задати. Сьогодні, у свято Різдва Христового, з яким побажанням Ви хотіли б звернутися до наших глядачів — і як пастир, і як Предстоятель Руської Православної Церкви, та й просто як авторитетна людина, яка дійсно користується повагою в суспільстві?

— Ну, я вже багато чого сьогодні сказав у надії, що буду почутий тими, хто нас бачить або чує. А на закінчення я б хотів сказати таке: зберігайте віру в серці, вмійте або намагайтеся вчитися підніматися над суєтою нашого життя, звертатися до Неба, перед Богом задавати самому собі незручні запитання про те, як я думаю, що і як кажу, що я роблю — ось це і є релігійне життя людини. І кожен на своєму досвіді відчує, що здійснення цього побажання принесе безсумнівну реальну користь. На цьому грунтується життя мільйонів і мільйонів людей, яким такий дорогий цей духовний вимір, що за нього вони не віддадуть ніякі скарби світу. Я б дуже хотів, щоб якомога більше тих, хто нас сьогодні чує, на своєму досвіді все це відчули й зрозуміли. Нехай Господь береже наших телеглядачів, країну нашу в майбутньому нашому русі історичним шляхом, і нехай 2012 рік буде роком Божественної милості.

— Дякую, Ваша Святосте, і всього Вам найкращого.

— Дякую Вам.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами