Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Виступ Предстоятеля Руської Церкви на розширеному засіданні Патріаршої ради з культури

Виступ Предстоятеля Руської Церкви на розширеному засіданні Патріаршої ради з культури
Версія для друку
22 лютого 2012 р. 18:28

22 лютого 2012 року в Сергіївському залі кафедрального соборного Храму Христа Спасителя в Москві під головуванням Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила відбулося розширене засідання Патріаршої ради з культури. Предстоятель Руської Церкви виступив із програмною доповіддю, присвяченою сучасній ситуації в галузі національної культури.

Я радий вітати учасників розширеного засідання Патріаршої ради з культури. Дякую всім, хто відгукнувся на запрошення і погодився взяти участь у нашій роботі.

Про проблеми культури можна говорити дуже довго, і ми знаємо, що такі дискусії ведуться на різних майданчиках. І думок тут завжди буде багато, як і підстав для суперечок щодо того, що відбувається у сфері сучасної культури. Криза культури, творчості, відповідальність держави й самих представників культури за цю кризу — улюблена тема «кухонних розмов» нашої інтелігенції. Дискусія з цього приводу ніколи не припинялася і, мабуть, найближчим часом не припиниться. Можливо, це добре — вести таку дискусію необхідно.

Культура будь-якого народу — це живий організм зі своїми родовими особливостями, організм, який зберігає пам'ять і традиції предків. Культура продовжує жити незалежно від того, піклуються про неї чи нехтують. Вона має самостійне життя. Тільки в одному випадку, коли про неї піклуються, вона розцвітає і приносить добрі плоди, в іншому — загниває, породжує потворність, призводить до моральної кризи суспільства, підміняється антикультурою, перероджується, як здорова тканина організму перероджується на нежиттєздатну ракову пухлину.

Дискусії про культуру повинні вестися постійно, головне — вони не повинні переростати в безглузді розмови і в предмет сперечання між людьми політично заангажованими, які розставляють у цих дискусіях ідеологічні акценти. Нерідко буває й так, що в такому спорі кожен лише прагне показати своє власне «я», представити власну думку єдиним мірилом істини. За рідкісними винятками, я не чув жодного виступу представника культури на телебаченні, в якому б імпліцитно не містився такий підхід. Навіть якщо хтось смиренно говорить «на мою думку», то, дивлячись на доповідача, розумієш, що, принаймні, для нього саме ця думка є єдиною. Такі спори — це, вибачте, прояв нарцисизму. Вони, як євангельська смоківниця, не приносять плоду. А культура — це спільне, народне надбання, і піклування про неї не можна перетворювати на спосіб здобуття особистої вигоди, необов'язково матеріальної.

Наша Рада з культури була створена півтора роки тому для того, щоб об'єднувати зусилля Церкви, представників культури, інститутів громадянського суспільства в прагненні долати негативні явища в нашому суспільному житті, зокрема, в культурній сфері. Сподіваюся, і сьогодні, і в подальшій роботі нам вдасться виробити механізми діалогу, які дійсно приведуть до важливих позитивних змін.

Але на якій підставі вести сьогодні діалог про культуру? Як відомо, щоб спір був продуктивним, його сторонам треба заздалегідь домовитися про основні поняття, про базові терміни й категорії. Так і у випадку з культурою — ми не зможемо добитися ніяких позитивних змін, якщо в суспільстві не буде, як тепер кажуть, консенсусу, а по-російськи, якщо хто ще пам'ятає, згоди щодо базових цінностей — спільної згоди щодо того, що для нашого народу є цінним, святим, незаперечним, невідривним від національного життя, того, що дійсно є фундаментом національного буття.

Ці цінності насамперед лежать в етичній площині, тому що моральність незмінна. Якщо моральність піддається змінам, вона втрачає своє абсолютне значення для життя людей. Релятивізувати моральність намагався дуже багато хто, насамперед ідеологи. Ми пам'ятаємо: «Добре те, що добре для робітничого класу», «добре те, що добре для великої Німеччини», — і так далі. Але тільки-но людина ідеологізує моральність, як тільки вона намагається підпорядкувати її певній умоглядній ідеологічній схемі, так моральність зникає, тому що моральність або абсолютна, або її немає. А якщо немає моральності, то немає й людини, немає людської спільноти, а є щось інше, що поки що складно визначити.

Якщо говорити, що наші фундаментальні цінності лежать у сфері моральності, то що це за цінності? Чи можемо ми їх перелічити? Ці цінності легко перелічує мати, коли вона виховує свою дитину, коли вона говорить їй просте слово «не можна». І дитина сприймає це як материнську заповідь. Вона вбирає ці слова так, як вона вбирала материнське молоко, і якщо закладені в дитину базисні моральні цінності не піддаються потім руйнуванню, то на їх основі і формується людська особистість.

Для нас ці цінності прості — честь, жертовність, правда, відповідальність, справедливість, свобода як Божий дар. Все це зберігалося століттями в нашому національному культурному коді. Саме ці цінності — їх можна перелічувати й далі — це живе ядро, серце вітчизняної культури на противагу сурогатам. А якщо немає цих цінностей, то які б явища не відносили до культури, які б епітети до цих явищ ні додавалися — «сучасне», «модерністське», «постмодерністське» — це не культура. Культура, яка втратила базисні цінності, перестає бути культурою, стає антикультурою.

Жодний живий організм не може довго годуватися синтетичною продукцією — рано чи пізно він захворює. Так і суспільство, як живий організм, не може годуватися псевдокультурою і глянцем — копійчаними бульварними детективами замість літератури, «зірковими» шоу замість справжньої музики. Така синтетична «культура» теж несе в собі якісь «цінності» — псевдоцінності споживацького «раю», любові до розкоші, легковажності, безвідповідальності.

Псевдоцінності ведуть до деградації будь-якого суспільства. Проблема тільки в тому, що людина не бачить цієї деградації моментально. Дійсно, є види людської діяльності, де помилку чи злочин видно негайно. Помилка хірурга визначається миттєво, поки людина ще лежить на операційному столі. Помилку політика видно з певної історичної відстані. Помилку священика видно в ще більш тривалій історичній перспективі — так само, як помилки або злочини людей, які руйнують культуру, що несе в собі базисні моральні цінності.

Нам усім залишається вибирати між живими, справжніми цінностями і сурогатною продукцією, що підмінює собою справжню культуру. Хтось може заперечити: «Ну не всім же й не весь же час слухати й читати шедеври. І взагалі поганий смак — це не гріх. Чого ж Церква так турбується?» Я передбачаю такі питання. Так, поганий смак — не гріх, але на практиці дуже часто може призвести до гріха, до гріховного стану. Тому виховання смаку має, в тому числі, і духовний вимір. Чи не тут джерело геніальної фрази Достоєвського, що краса врятує світ? Естетика і моральність — це поняття одного порядку. Там, де неподобство зовнішнє, там дуже скоро може початися неподобство духовне, бо неподобство, руйнування гармонії — це виклик Богом встановленому порядку світобуття.

Юрій Михайлович Лотман, з яким я мав щастя бути знайомим (на запрошення Італійської академії наук ми разом із ним брали участь у чудовій конференції в 1988 році в Італії, присвяченій 1000-річчю Хрещення Русі), справедливо говорив, що «культура починається з заборон». З цим, думаю, погодиться будь-який гуманітарій, будь-який культуролог. Хоча сьогодні, напевно, хтось може прокоментувати цю культурологічну аксіому і зовсім іншим чином: «Ну ось, і тут про цензуру». Ні, тут ідеться не про цензуру, а про куди важливіші речі. Тут мова йде про заборони, які носять ціннісний характер, про систему ціннісних установок. Необхідні для порятунку культури заборони завжди несуть в собі позитивне значення, вони завжди орієнтовані на захист цінностей. Не можна вбивати, не можна красти, не можна брехати собі й ближнім. Не можна вважати себе віруючою людиною і брати хабарі.

Але ці заборони, цей початок культури завжди — історично і логічно — мають релігійну точку відліку. «Не можна» — не просто так. А яка точка відліку? Мудрість того чи іншого філософа? Міць тієї чи іншої ідеології? Популярність того чи іншого політика? Авторитет того чи іншого письменника чи культурного діяча? Але всі людські авторитети — тимчасові. Вічним є тільки Божественний авторитет.

Тому «не можна» не просто так, а тому, що є Бог, є Його закон і Його любов. Класичною ілюстрацією до вищесказаного служать десять заповідей Мойсея, сім з яких сформульовані у формі заборон. Але всі вони знаходять сенс у своїй основі, у першій заповіді: «Я Господь Бог твій... нехай не буде тобі інших богів передо Мною» (Вих. 20:2-4).

Сьогодні нам треба створювати такі умови, за яких наше суспільство, насамперед молодь, саме буде відмовлятися від вульгарності, від засилля того, що зараз називається попсою, гламуром. Справжня культура, те величезне багатство, яким ми володіємо, має бути привабливішим за глянець, привабливішим за попсу. Головне — суспільство повинно мати реальний вибір між справжньою культурою і псевдокультурою. Книжкові прилавки й ефірний простір не повинні заповнюватися тільки легкою, «смаженою», комерційно вигідною продукцією. Людина повинна бачити навколо себе не тільки глянець, а й справжню творчість, мистецтво. Тоді можна буде сказати, що людям дано реальний вибір.

Але сьогодні такий вибір відсутній. Подивіться телевізійні програми: хіба можна співвіднести весь цей каламутний потік, який сьогодні обрушується, насамперед, на молодіжну свідомість, та й взагалі на наш народ, з тими рідкісними проявами високої культури, сильного інтелекту, морального начала, що в якусь мить ми можемо побачити на телеекрані? А якщо говорити про Інтернет? Ну, чому б не провести колись дослідження: який відсоток псевдо- і антикультури — і, з іншого боку, культури, що піднімає людську особистість? Адже всі ми добре знаємо, звідки походить слово «культура» — від слова «культивувати, вирощувати». А що вирощувати? Самого себе, свій внутрішній світ. Так от, який відсоток передач спрямований на те, щоб людина вирощувала себе інтелектуально, духовно й естетично, і який — на те, щоб все це руйнувалося і підмінялося, як я вже говорив, псевдокультурою?

Треба створювати механізми підтримки нашої культури із залученням найширших суспільних груп. Турбота про культуру має стати громадською, народною справою — якщо необхідно, то і з часткою участі з боку держави. Один із таких механізмів — це громадське телебачення, яке запропонував Президент Медведєв. Ця тема обговорювалася з В.В. Путіним на нещодавній зустрічі з керівниками релігійних організацій.

Предметом нашої особливої спільної турботи має бути освіта. Система виховання, здобуття знань, які наша молодь отримує в середній і вищій школі, не може бути полем роботи виключно державних відомств. Це дуже глибока методологічна помилка. Освіта стосується життя всього народу. Відповідальним за освіту не може бути одне з відомств. Навіть уряд не може бути відповідальним за освіту. Потрібно прагнути до того, щоб на підставі широкого національного діалогу було вироблено зовсім інший підхід до культури, до освіти і, дозвольте мені ще сказати, — до виховання.

Той факт, що виховання було виключено з освітнього процесу, той факт, що освіта стала зв'язуватися тільки з розвитком і придбанням навичок, знань і умінь, як це описується в Болонській системі, без всякого співвідношення з тим, якою особистістю на виході цього процесу стає учень, — ось це і є справою дуже небезпечною.

Сьогодні виховання лежить на плечах батьків, які безкінченно зайняті добуванням хліба насущного або своїми захопленнями, своїм дозвіллям, своїми відпустками, своїми поїздками за кордон, своїми розвагами. А діти нерідко залишаються десь осторонь. Це не означає, що всі сім'ї так ставляться до виховання дітей — є прекрасні приклади, і їх багато. Але ж багато дітей виховуються вулицею, Інтернетом. А що школа? А школа офіційно зняла з себе будь-яку відповідальність за виховання. Сьогодні в школі не виховується особистість — і програми, і підручники не передбачають виховання особистості.

Але якщо у нас немає цих виховних цілей, то чому ми так жахаємося умонастроїв нашої молоді, того, що відбувається на вулицях наших міст, Манежної площі, насильницьких дій, того, що дівчатка вистрибують на вулицю з дахів будинків? Чому діти хочуть вбити своїх батьків, а батьки викидають на смітник своїх новонароджених дітей?

Тема з'єднання виховання й освіти — це тема принципової важливості. І від того, як майбутня влада реагуватиме на ці питання, залежатиме й підтримка з боку народу, і ефективність політичних дій, що виходять від цієї влади. Час політичних заяв минув. Настав час серйозного осмислення того, що відбувається з нашим народом. Бо ніякі зітхання й голосіння не допоможуть, якщо сьогодні не сконцентрувати сили, не об'єднати зусилля всіх людей, у яких зберігається любов до Батьківщини, турбота про майбутнє, розуміння важливості збереження базисних цінностей в основі народного життя, важливості формування культури на підставі цих цінностей. Але ж усе це може увійти у свідомість людей тільки через освіту й виховання.

Інакше кажучи, саме через культуру, освіту й виховання засвоюється національний культурний код. Освіта має бути органічною частиною нашої рідної культури, а не матеріалом для сухих методичних експериментів, апробації інноваційних освітніх моделей, запозичених ззовні. Це не означає, що ми повинні цуратися чужого досвіду. Власне кажучи, і наша класична освіта XIX століття не була автентично російською — вона була німецькою, але була так включена в наш національний культурний контекст, що на виході ми мали результати не нижче, а часто вище, ніж західноєвропейські школи, які працювали за тією ж самою системою.

Завдання полягає саме в тому, щоб найбільш розумне, правильне й відповідне було включено до нашої системи освіти, але без того, щоб руйнувати ті елементи, які, безперечно, працюють і працюють добре, а можуть працювати ще краще. Немає гарантій, що моделі й схеми, які добре працюють в іншому середовищі, приживуться в нашій культурній традиції, особливо якщо вони не будуть до неї адаптовані. Думаю, будь-які освітні реформи та експерименти повинні проходити ретельну експертизу та оцінку з боку не тільки освітнього співтовариства, не тільки педагогів, але і з боку культурного співтовариства, повинні ставати предметом широкої дискусії.

«Коли та чи інша культура відчуває, що настає її кінець, вона посилає за священиком», — так висловився австрійський письменник Карл Краус. Цю цитату можна розуміти по-різному. Зараз, в контексті нашої зустрічі, я трактую її так: коли культура переживає кризу, Церква не може й не повинна стояти осторонь. Майбутні покоління ніколи не пробачать Церкві — Церкві XXI століття в Росії — її відстороненість від вирішення цих проблем.

І нехай ніхто нас не лякає клерикалізацією. Це зовсім іншого порядку дії — це усвідомлення відповідальності за долю свого народу, за майбутнє своєї країни. Церква не може стояти осторонь ще й тому, що основними цінностями, якими живе наша культура, є ті цінності, які зберігає і передає з покоління в покоління Православна Церква.

Я запропонував вам свої роздуми в надії на те, що ми зможемо сьогодні обговорити цю тему і висловити своє ставлення до сказаного. І, можливо, нам вдасться вийти на якісь конкретні пропозиції, які ми змогли б зробити, в тому числі на адресу майбутньої російської влади. Дякую вам за увагу.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами

 

Інші статті

Вітання Святішого Патріарха Кирила учасникам конференції «Велика княгиня Марія Ясиня в історії культури, духовності та державності: від аланської князівни до великої російської княгині»

Виступ Святішого Патріарха Кирила на пленарному засіданні XXХ Міжнародних освітніх читань

Виступ Святішого Патріарха Кирила на урочистому акті, присвяченому 75-річчю відродження Санкт-Петербурзької духовної академії

Вітання Святішого Патріарха Кирила учасникам урочистостей з нагоди 1100-річчя прийняття ісламу Волзькою Булгарією

Патріарше вітання з нагоди 150-річчя заснування Туркестанської єпархії

Вітання Святішого Патріарха Кирила Л.Е. Слуцькому з обранням на посаду керівника фракції ЛДПР

Патріарше вітання митрополитові Астанайському Олександру з 65-річчям від дня народження

Виступ Святішого Патріарха Кирила на X Парламентських зустрічах у Раді Федерації ФЗ РФ

Патріарше вітання митрополитові Пантелеїмону (Долганову) з 35-річчям архієрейської хіротонії

Вітання Святішого Патріарха Кирила Віктору Орбану з переобранням на пост Прем'єр-міністра Угорщини