Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Виступ Святішого Патріарха Кирила на соборних слуханнях Всесвітнього руського народного собору «Патріарх Гермоген, руське духовенство та Церква в служінні Вітчизні»

Виступ Святішого Патріарха Кирила на соборних слуханнях Всесвітнього руського народного собору «Патріарх Гермоген, руське духовенство та Церква в служінні Вітчизні»
Версія для друку
3 травня 2012 р. 13:33

3 травня 2012 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил очолив Соборні слухання Всесвітнього руського народного собору за темою «Патріарх Гермоген, руське духовенство та Церква в служінні Вітчизні». Предстоятель Руської Православної Церкви звернувся до учасників слухань зі словом, присвяченим значенню подвигу Патріарха-мученика для нашого часу.

Ваші Високопреосвященства і Преосвященства, дорогі соборяни!

Я хотів би з великим задоволенням відзначити факт проведення сьогодні в соборному залі Храму Христа Спасителя цих соборних зборів, присвячених 400-річчю мученицької кончини Патріарха Гермогена, зборів, які дадуть нам можливість пригадати героїчні сторінки минулого й подумати про сьогодення.

Якщо говорити про Смуту, то це були часи насамперед розгубленості розумів, розділення народу, ослаблення влади, коли перед кожним стояв вибір між подвигом і зрадою. І цей же самий час явив нам великих християнських подвижників і безвісних героїв руського опору: таких, як заточені в кайданах Патріархи Іов та Гермоген; таких, як келарь Троїце-Сергієвої лаври Авраамій (Паліцин) і архієпископ Смоленський Сергій, що пережили багатомісячну облогу; таких, як замучений інтервентами єпископ Тверський Феоктист, єпископ Коломенський Іосиф, що зазнав тортур. Хто із співвітчизників — навіть серед інтелігенції, крім істориків-фахівців, знає сьогодні ці імена і згадує цих героїв, хоча б у цей рік історії? Це наша вина, що імена людей, які послужили порятунку Вітчизни, практично стерті з народної пам'яті.

Початок XVII століття став драматичною межею не тільки для Росії, але для всього православного світу. На той час наш народ, народ північної Русі, залишився єдиним православним народом, що зберіг державний суверенітет. Ні південь Русі, ні захід Русі, ні Близький Схід, ні Східна Європа, де проживали православні народи, не мали суверенітету. Єдиним суверенним народом був наш народ. І саме в такий момент, критичний для долі Православ'я момент світової історії, на Русі виникає Смута.

Це було воістину історичне випробування, адже Смута була не просто політичною кризою, не просто зіткненням еліт, не просто банальною боротьбою за владу. То було явлено страшну загрозу самому існуванню держави, самому існуванню суверенітету, незалежності нашого народу, самому існуванню нашої національної самобутності. Під іноземним тиском впроваджувався, як ми б зараз сказали, механізм зовнішнього керівництва, внаслідок якого Росія повинна була стати провінцією іншої держави. Ще страшнішою була загроза втрати духовної ідентичності, латинізації Русі, відмови від православної віри, яка, безперечно, означала б кінець руського незалежного духовного й культурного національного буття.

І, нарешті, особливо пригнічуючим був той факт, що згубна загроза для руського майбутнього насувалася не лише ззовні, а й зсередини. У 1612 році інтервенти були вже в Кремлі, вони оволоділи серцем країни, але поки тільки в географічному та політичному сенсі. Куди гірше усвідомлювати те, що завойовники були близькі до оволодіння серцем нашої країни в духовному, в ідеологічному сенсі: вони були близькі до того, щоб підпорядкувати собі уми й душі боярської еліти. Тієї самої, яка, зневірившись у силі власного народу і в історичному покликання Росії, була готова запросити на царство представника іноземної династії, який сповідував чужу віру, який заперечував духовні традиції нашого народу й країни.

У цей критичний час, коли столична знать здавалася поваленою в політичному та ідейному сенсі, коли Москва, за словами істориків, стала «театром підступів і заколотів», долю Росії визначив її народ. Микола Іванович Костомаров писав: «Коли сильні землі Руської схилилися перед зовнішньою силою, <...> упадали духом і упокорювалися, народна громада, <...> одухотворена ім'ям загрожуваної віри, не підкорилася долі». В ослабленій і понівеченій Смутою руській глибинці виникає потужний рух, що охопив майже всі великі міста країни, згуртував весь її багатонаціональний народ. Всенародне ополчення завершилося, як знаємо, вигнанням інтервентів, подоланням Смути, обранням нової династії. І перемога національно-визвольного руху 1612 року заклала фундамент для трьох століть стабільного державного розвитку країни.

Наші сучасники рідко замислюються: яка ж сила дозволила збентеженій, обезголовленій Росії, яка втратила звичні механізми управління, самоорганізуватися і воскреснути з небуття? І тут важко переоцінити роль православної віри і Руської Церкви.

Згадаймо: коли міста здавалися на милість інтервентів, коли розрізнені війська зазнавали поразок і відступали, коли перебіжчики металися між Москвою, польською ставкою і станом самозванця, хто став символом непохитної твердості? Ченці Троїце-Сергієвої лаври! Витримавши шістнадцятимісячну облогу, явивши жертовний героїзм, насельники Сергієвої обителі, що билися пліч-о-пліч з воїнами і ополченцями, переконали тих, хто вагався, в неминучості руської перемоги.

Треба підкреслити, що успішна оборона Троїце-Сергієвої лаври проти багаторазово переважаючих сил противника пояснюється не якимось особливим бойовим мистецтвом її захисників і не талантом полководця, що керував ними, — князя Григорія Долгорукого. Головним джерелом їх мужності було усвідомлення великої святині, за яку їм належало битися й померти. Лавра, що перебуває під небесним покровительством преподобного Сергія, нагадувала руським воїнам про славетні часи Куликовської перемоги. За словом літописця, «святий Сергій охоробрив навіть невігласів; без лат і шоломів, без досвіду й знання ратного, вони йшли на воїнів досвідчених, озброєних і перемагали».

Після відбиття натиску інтервентів Троїце-Сергієва лавра трудами її настоятеля архімандрита Діонісія перетворилася на найбільший центр допомоги пораненим і хворим, на свого роду головний військовий шпиталь і медичний центр того часу. Дослідники вважають, що протягом 1611 року на зціленні в Сергієвій обителі перебувало понад 10 000 людей — це величезна на той час цифра! На думку історика XIX століття Михайла Йосиповича Кояловича, Лавра стала «найближчим притулком, де руські люди рятували своє християнське звання. Але в цій обителі жила незламна віра в майбутнє Москви, Росії, в їх здатність жити».

Православна віра не тільки вдихнула мужність у серця людей і не тільки сприяла лікуванню їх ран. Відчуття духовної єдності сприяло збиранню розрізнених земських сил, відродженню державності. В умовах, коли влада була в замішанні і в очах населення втратила легітимність, Православна Церква стала головним інтегруючим фактором руського суспільства.

Саме Церква в особі її Первосвятителів не визнала законність самозванців та іноземних претендентів на російський престол. Саме Церква, через грамоти Патріарха Гермогена, закликала народ до національно-визвольної боротьби. Ми знаємо, що служіння Патріарха Гермогена після його кончини підхопила Троїце-Сергієва обитель, також поширюючи заклики до російського народу. Посеред розладу й збентеження розумів православне духовенство напоумляло тих, хто вагається, направляло бентежних, примиряло чвари в патріотичному таборі. Так, наприклад, узгодити дії ополченців Мініна й Пожарського з діями козацьких військ Трубецького вдалося насамперед завдяки високому авторитету Авраамія (Паліцина), якого поважали і козаки, і земські люди. У момент вирішальної битви з гетьманом Ходкевичем козаки приєдналися до дружин Пожарського з криками «Сергієв! Сергієв!» (тобто, згадуючи благословення Троїце-Сергієвої лаври), і ця єдність вирішила результат бою на користь руських.

В епоху краху всіх авторитетів, коли голова обивателя йшла обертом від великої кількості претендентів і самозванців, висунутих ворогуючими партіями, саме Церква залишалася єдиною непорушною твердинею. Знайти істину допомагало слово православного духовенства, і вирішальну роль відігравала позиція Первоієрарха.

Перш ніж сказати про подвиг Патріарха Гермогена, треба згадати його попередника, святителя Іова, першого Патріарха в нашій Вітчизні. Саме він попередив народ про загрозу Смути в разі вигнання государя і зведення на престол авантюриста. Він першим назвав Лжедмитрія самозванцем і оголосив вождям перевороту анафему. У дні, коли недосвідчені співвітчизники були немов засліплені і загіпнотизовані фігурою Лжедмитрія, Патріарх Іов залишився вірним єдиному законному на той момент царю — Федору Годунову. Усвідомлюючи навислу над Руссю загрозу, Патріарх Іов не побоявся ні гонінь, ні смерті. Після перевороту він був насильно позбавлений Патріаршої кафедри, заточений у Старицький монастир, зазнав тортур і нестатків, втратив зір, але не зрікся своїх слів. Подвиг святителя Іова незабаром увінчався першою перемогою — поваленням Лжедмитрія I та його спільників.

Незабаром тягар Патріаршого служіння з рук знесиленого в темниці Іова прийняв святитель Гермоген. Як пише Микола Михайлович Карамзін, «Гермоген, не спокушений милістю самозванця, не заляканий опалою за ревність до Православ'я, здавався героєм Церкви і був одностайно, одноголосно названий Патріархом».

У важку годину Гермоген став живим хранителем підвалин російської державності, зумівши піднятися над боротьбою партій. Ця якість проявилася в ньому ще в роки царювання Василя Шуйського. Шуйський не був сильним державним діячем, він часто зазнавав військових та політичних невдач. Народ не любив цього царя. Але святитель Гермоген послідовно підтримував його, часто йдучи наперекір громадській думці, тому що легітимний цар був тоді єдиною опорою в подоланні політичної розгубленості боярської еліти.

Патріарх бачив, що країну терзають бунтівні загони другого Лжедмитрія і банди іноземних найманців. Вже насувалася загроза відкритого вторгнення польського війська в межі Росії. У цих умовах Гермоген усією силою свого святительського авторитету встав на захист існуючої влади, хоча й усвідомлював всі її недоліки. Він розумів, що повстання та інтервенція можуть призвести до набагато гірших бід.

Коли в лютому 1609 року піднявся заколот проти Шуйського в самій Москві, змовники намагалися привернути на свою сторону Гермогена. Той же з ризиком для життя напоумляв бунтівників. Ось як передає цю подію Сергій Михайлович Соловйов: «Патріарх почав говорити: «Хрест йому, государеві, цілувала вся земля, присягала добра йому хотіти, а лиха не мислити; а ви забули хресне цілування, небагатьма людьми повстали на царя, хочете його без вини з царства звести».

Однак, відмовляючи народ від бунту, святитель не бачив в опозиційно налаштованих москвичах ворогів. Він розумів, що у людей є підстави для протесту, і перед обличчям навислої небезпеки прагнув до національного єднання. Після провалу заколоту 1609 року Патріарх відправив у Тушино грамоти до тих, хто втік, і закликав їх «покинути образи, згадати Вітчизну й віру православну». Патріарх обіцяв повне прощення тим, хто розкаявся, і багато хто відгукнувся на його заклик. Як бачимо, святитель Гермоген займав досить зважену позицію, в основі якої була ідея об'єднання всіх співвітчизників. Він розумів, що країна знекровлена, зруйнована, роз'єднана і що, врешті-решт, бувають політичні моменти, коли доводиться вибирати між більшим і меншим злом.

Такий момент настав влітку 1610 року, коли Василя Шуйського було все-таки повалено з престолу, а слідом за цим частина руської еліти закликала на царювання польського королевича Владислава. Святитель Гермоген розумів, що йому не вдасться цьому перешкодити. Тоді він зробив усе від нього залежне, щоб зменшити наслідки зради. За його наполяганням до грамоти про умови покликання на царство було внесено вимогу про обов'язкове хрещення Владислава в православну віру. Він наполягав також і на тому, щоб Владислав узяв за дружину одну з православних бояринь у Москві.

Це був, безумовно, компроміс. Однак Патріарх Гермоген чітко бачив ту межу, за якою ніякі компроміси неможливі. Він робив усе можливе, щоб не допустити руйнування духовної, національної та культурної автентичності нашого народу, яке було б неминучим за іноземної іновірної влади. Польський же король Сигізмунд, однак, вважав, що Росія вже лежить біля його ніг, і обговорювати що-небудь немає сенсу. Після битви при Клушино, виграної польськими військами, він вимагав безумовного підпорядкування. І тоді святитель Гермоген дав зрозуміти, що за цією межею немає місця компромісам — є тільки опір.

Взимку 1610/11 року Первоієрарх став натхненником всеросійського опору інтервентам і зрадникам, що народжувався. За словами Соловйова, «головний двигун цього повстання, перша людина в державі в безгосударний час, знаходилася в Москві; то був патріарх, порухом руки якого в ім'я віри вставала й збиралася земля. Салтиков прийшов до нього з боярами і сказав: «Ти писав, щоб ратні люди йшли до Москви; тепер напиши їм, щоб повернулися назад». «Напишу, — відповідав Гермоген, — якщо ти, зрадник, разом із литовськими людьми вийдеш геть з Москви; якщо ж ви залишитеся, то всіх благословляю померти за православну віру, бачу їй зневаження, бачу розорення святих церков, чую в Кремлі спів латинський і не можу терпіти».

Послання Патріарха викликало в руських людях прагнення встати за віру й Вітчизну. До Москви підступило перше ополчення. У розпалі цих подій Гермоген був кинутий окупантами у в'язницю, де й прийняв мученицьку смерть. Подвиг святителя став тією свічкою, від якої зайнялося полум'я національно-визвольного руху. Друге ополчення, що почало свій шлях з покаянної молитви, звільнило Москву і дало початок визволенню Русі.

Про значення діяльності Патріарха Гермогена для початку боротьби виразно говорять документи того часу. «А у нас святіший Гермоген патріарх прямий, як сам пастир, душу свою за віру християнську віддає незмінно, і йому всі християни православні наслідують», — писали тієї ж зими московські патріоти в усі міста Росії. Віра в те, що святитель Гермоген говорить не від себе, а творить волю Божу, безумовно, надихала руських людей.

В майже переможеній країні не завжди можуть знайтися сили для того, щоб почати боротьбу за свободу, особливо після низки невдач. Важко взяти на себе духовну (а в остаточному підсумку, і політичну) відповідальність в умовах, коли на карту поставлено дуже багато, коли вирушання проти окупантів може обернутися повним знищенням військових і політичних ресурсів країни, загибеллю самого її народу.

Взимку 1610-1611 року святитель Гермоген взяв на себе таку відповідальність. Самотній і фізично немічний старець, кинутий до в'язниці, показує міць духу. Він повернув руським людям надію і зцілив наших предків від малодушності і роз'єднаності, породжених роками Смути.

«Коли надломилися політичні скріпи громадського порядку, залишалися ще міцні зв'язки національні й релігійні: вони й врятували суспільство», — свідчить Володимир Осипович Ключевський. Звернемо особливу увагу на слово «релігійні» у цій цитаті. Смутні часи закінчилися тоді, коли руські люди покинули чвари й згадали те, що їх об'єднує — віру батьків, святині, національні символи, що були у зневажені чужинцями.

Сьогодні ми повинні усвідомлювати, що подвиг Патріарха Гермогена — це не просто надбання давно минулих днів, а й заповіт нащадкам, що не втратив своєї значущості. Уроки Смутних часів і їх подолання актуальні в наші дні, коли Росія піддається схожим спокусам і приймає відповідні виклики.

Ми знову бачимо ворожі дії, спрямовані на підрив наших духовних цінностей, на ослаблення державності. Ми знову помічаємо розгубленість у розумах, відмову певної частини суспільства від власної національної гідності, пошук «рятівників» за межами Росії.

Як і колись, протистояти цьому може тільки єдність російського суспільства, з якого не можна виключати і владу. Єдність має бути заснована на вірності нашим духовним і моральним традиціям. Отже, на Руську Церкву покладається особлива відповідальність. Церква не існує ізольовано від народу, адже Православ'я — це душа Росії, а розділення душі й тіла в нашому земному світі означає смерть.

Саме такого розділення домагалися слуги інтервентів, що підступали до Патріарха Гермогена зі словами: «Навіщо втручаєшся у справи мирські, а твоя, мовляв, справа за Церквою дивитися». Це виглядало навіть спокусливим: сидіти тихо й не піднімати голосу, не давати оцінок подіям, що відбуваються, уникати можливих нестатків і жертв. Але в епоху Патріарха Гермогена натхненники Смути не досягли поставленої мети. Руська Церква виконала свій християнський обов'язок, закликала й привела до порятунку Вітчизни.

Це урок для нас і для всіх поколінь православних людей, які за нами підуть. Зараз, як і 400 років тому, від нас знову вимагають, щоб ми не «втручалися у справи мирські». Нам кажуть: не лізьте в суспільство зі своєю вірою, зі своєю етикою, зі своєю культурою. Нам пропонують замкнутися в собі, нібито застерігаючи від «обмирщвлення». Нас попереджають, що якщо ми не замовкнемо, то нам буде гірше, що в цьому разі наші храми будуть осквернені, а ікони — зневажені.

Якою має бути відповідь? Приклад Патріарха Гермогена залишає нам єдиний можливий вибір. Цей вибір — громадянське діяння, якого ми не повинні уникати й боятися. Не повинно бути ні страху, ні сумнівів на цьому шляху. Бо захист своєї пастви і творення народного життя на християнських засадах є незмінним обов'язком нашої Церкви за всіх часів. І в мирні тихі дні, і в дні вирішального історичного вибору Руська Православна Церква завжди була й буде зі своїм народом.

Дякую за увагу.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Матеріали за темою

У день пам'яті священномученика Єрмогена відбулося перше богослужіння у відтворюваному Миколо-Гостинодворському храмі Казані

У Казані відбулася церемонія передачі Церкви храму, настоятелем якого був Патріарх Гермоген

Церкви повернуто Миколо-Гостинодворський храм в Казані, настоятелем якого був Патріарх Гермоген

Слово Святішого Патріарха Кирила в Прощену неділю після Літургії в храмі священномученика Єрмогена в Крилатському [Патріарх : Проповіді]

Голова Синодального відділу з соціального служіння взяв участь в роботі секції «Милосердя і благодійність на Кавказі» Ставропольського форуму ВРНС

У Смоленську відбувся форум регіонального відділення Всесвітнього руського народного собору

Привітання Святішого Патріарха Кирила учасникам вечора російської культури пам'яті В.М. Ганічева [Патріарх : Привітання та звернення]

Новий російський консерватизм. Доповідь О.В. Щипкова на XXII Всесвітньому руському народному соборі [Стаття]

Усі матеріали з ключовими словами

 

Інші статті

Вітання Святішого Патріарха Кирила повноважному представнику Президента Росії в Приволзькому окрузі І.А. Комарову з 55-річчям від дня народження

Слово Святішого Патріарха Кирила на церемонії вручення Патріаршої літературної премії 2019 року

Виступ Святішого Патріарха Кирила на презентації книги «Діалог з історією»

Вступне слово Святішого Патріарха Кирила на засіданні Президії Товариства руської словесності

Слово Святішого Патріарха Кирила на зустрічі з ректорами недержавних вузів Москви

Привітання Святішого Патріарха Кирила учасникам симпозіуму «Теологія в сучасному освітньому і науковому просторі: суб'єкти, куррікула (curricula), компетенції»

Привітання Святішого Патріарха Кирила ректору Московського архітектурного інституту Д.О. Швидковському з 60-річчям від дня народження

Патріарше привітання єпископу Плесецькому Олександру з 50-річчям від дня народження

Патріарше привітання митрополиту Дніпропетровському Іринею з 80-річчям від дня народження

Вітання Святішого Патріарха Кирила В.І. Брагіну з 80-річчям від дня народження