Увечері 1 травня 2013 року, напередодні Великого четверга, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відвідав Заіконоспаський ставропігійний чоловічий монастир м. Москви, де взяв участь у вечірньому богослужінні у верхній церкві на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» Спаського собору обителі. На закінчення Святіший Владика звернувся до віруючих із проповіддю.
Ваше Високопреподобіє, всечесний архімандрите Петре, ігумене й наміснику цієї святої обителі! Дорогі отці, матушки, брати й сестри!
Я з великою радістю переступив поріг цієї святої обителі, такої славної в минулому і, вірю, не менш славної і в майбутньому. Шлях до цього майбутнього дуже важкий. На обличчі обителі начебто відображена вся трагедія народу нашого, країни нашої, Церкви нашої у XX столітті, і не тільки у XX. Незважаючи на те, що відновлення обителі вимагає величезних зусиль, вірю, що милістю Божою, за сприяння всіх святих угодників, що в Першопрестольному граді нашому просіяли, мета буде досягнута й обитель буде відновлена.
Сьогоднішній день — це особливий день, коли Церква згадує події, пов'язані з Тайною Вечерею. Тайній Вечері присвячений четвер Страсної седмиці, але оскільки, за прийнятим звичаєм, ми звершуємо утреню ввечері, то зараз, відслуживши утреню Великого четверга, ми вже увійшли в атмосферу наступного дня і згадали події, які відбулися в четвер перед початком страждань і Воскресіння Спасителя. То був день останньої вечері — Тайної Вечері Господа з учнями, коли було встановлено Святіше Таїнство Євхаристії, коли Господь, даючи приклад смирення, умив ноги учням, коли Іуда остаточно зважився піти й зрадити свого Вчителя.
Дивні богослужбові тексти утрені Великого четверга, які ми сьогодні чули, вводять нас у цю разючу напружену атмосферу останньої вечері Спасителя з учнями. Особливий акцент робиться на зраду Іуди. От як одна із стихир, яку ми сьогодні чули, іменує зрадника й одночасно апостола: «Іуда раб і підлесник, учень і навітник, друг і диявол». Дійсно, одне й інше з'єдналися в одній особистості. Адже він був учнем, він був свідком всього того, що Господь звершував. Він бачив чудеса, які не могли не вразити свідомість будь-якого спостерігача. Він чув слова, сповнені величезної сили. Він не міг не бачити силу Божу в тому, що здійснював його Учитель. І одночасно він виявився наклепником і зрадником. Він був другом і одночасно, як говорить стихира, дияволом. Чи можливо це? Можливо, це якийсь незвичайний гротеск? Можливо, образ Іуди — позалюдський образ? Аж ніяк ні.
Усе, що поєдналося в Іуді, з ще більшою легкістю уживається в нас самих. У певну мить ми є учнями Спасителя, людьми глибокої віри. Ми відчуваємо присутність Божої благодаті в серці. Ми розчулюємося від слів молитви. Ми приймаємо на себе зобов'язання змінити своє життя, змінити свої думки, подолати свої гріхи. Але проходить зовсім небагато часу, і віра, молитва йдуть кудись на периферію життя. Ми залишаємося віч-на-віч зі своїми пристрастями, і часом віддаємо душу цим пристрастям, повністю поневолюючи себе дияволові, стаючи одночасно учнем і наклепником. Бо, живучи не по-християнськи, ми немов зводимо наклеп і на Господа, і на християнську віру. Якщо хтось, показуючи на нас пальцем, говорить: «І це християни?», виходить через нас у світ прийшла спокуса.
Перелік протиріч, які гніздяться в душі людини, можна продовжувати. Важливо чітко розуміти, що ця двоїстість, ця дихотомія, це роздвоєння небезпечні для життя — і не тільки для життя вічного, а й для земного життя. Коли трапляється роздвоєння у свідомості, лікарі діагностують хворобу, називаючи її шизофренію. Людина з роздвоєною свідомістю не може бути дієздатною, на неї не можна покластися, вона не може виконувати відповідальні роботи, вона ненадійна в дружбі, ненадійна в сімейному житті. Іноді це роздвоєння супроводжується таким колосальним напруженням, що людина перетворюється на соціально небезпечну особистість, — тоді її ізолюють і лікують.
Усе те, про що ми розмірковуємо у зв'язку з особистістю Іуди, також є певною дихотомією, роздвоєнням. Але це вже духовна шизофренія — вона не виявляє себе, як фізична хвороба. Людина, яка безперечно є соціально небезпечною особою, видимої загрози ні для кого не становить, тому що вміє приховувати цю подвійність, як її намагався приховати Іуда — лестощами, зрадницьким поцілунком. Однак від цього духовне роздвоєння людини не перестає бути небезпечним. Дуже багато скорбот у житті виникає від лицемірства, брехні, від усього, в чому виражається ця двоєдушність, роздвоєння людської особистості.
Для того щоб боротися з цими гріхами — а тією чи іншою мірою все сказане стосується кожної людини, — потрібно пам'ятати, що є або, принаймні, мають бути межі гріха. Є гріх, який прощається. Але є гріхи, які Бог не прощає. Таким гріхом є хула на Духа Святого (див. Мф. 12:31). Коли ми у своєму лицемірстві, у своїй двоєдушності, у своєму внутрішньому роздвоєнні, ще зберігаючи десь залишки віри, одночасно через різного роду обставини — через боягузтво, малодушність, лицемірство, бажання зробити кар'єру — стаємо противниками Богу, тоді ми переступаємо межу. Щоб цього не сталося, наше внутрішнє духовне життя має бути під суворим контролем.
Власне кажучи, вироблення певних навичок такого контролю — це і є головна справа, яку ми повинні здійснювати під час посту. Піст і дається нам для того, щоб ми навчилися аналізувати свої думки, приховані бажання, піддавати глибокому й щирому аналізу те, що відбувається в нашій душі.
Якщо ж людина перестає спостерігати за самою собою, вона з легкістю робить помилки, впадає у гріх і злочини. Адже Іуда не народився зрадником. Напевно, вступаючи в коло найближчих учнів Спасителя, він і уявити собі не міг, що зрадить Господа. Але десь стався внутрішній надлом, десь були зняті внутрішні гальма, так що фіналом стали зрада Божественного Вчителя і самогубство.
Приклад Іуди повинен застерегти кожного з нас від легковажного ставлення до свого внутрішнього духовного життя. Він повинен закликати всіх нас до духовного пильнування. Особливо це стосується ченців — тих, хто пішов з миру саме заради духовного зосередження. Звичайно, бути ченцем у центрі мегаполісу — справа непроста. Так чи інакше всі ці конфлікти й скорботи, яких сповнене велике місто, стосуються і життя ченців. Проте потрібно пам'ятати, що головним завданням для ченця є внутрішнє самоспоглядання, постійне випробування свого розуму і своєї совісті, постійна робота над своїми думками, над своїми бажаннями, над своїми діяннями.
Тішуся з того, що саме тут, у центрі нашої столиці, відродилося чернече життя. І хотів би закликати вас, браття й сестри, які пов'язані з цим монастирем, саме до такого духовно напруженого життя. Не розслабляйтеся, як сказано в тексті постригу в мантію. Слово «розслаблення» — це найнебезпечніше слово для ченця. Воно небезпечно і для мирської людини, але для ченців — особливо.
Тому хотів би побажати Вам, отче архімандрите, братії монастиря, сестринству насамперед зберігати внутрішню пильність, вміти спостерігати за самими собою і вставати на шлях боротьби з гріхами й помислами, коли такі виникають. Хотів би побажати, щоб якомога швидше розв'язалися і ті життєві проблеми, які сьогодні стоять на порядку денному обителі і заважають їй в улаштуванні повноцінного монастирського життя.
Нехай Господь береже всіх нас, допомагаючи через внутрішнє самоспоглядання й молитву звільнятися від гріховного полону, підносити свою душу з тим, щоб вона була чутливою до сприйняття благодаті Божої. Великий піст, крім того, що дає нам навички реального благочестя, одночасно готує до прийняття радості Пасхальної ночі. І оскільки ми не побачимося з вами до Святої Пасхи, хотів би сердечно побажати всім миру душевного й світлої Пасхальної радості, радісного переживання Воскресіння Христового в Пасхальну ніч. Нехай береже вас Господь.
Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі