Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Різдвяне інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила телеканалу «Росія»

Різдвяне інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила телеканалу «Росія»
Версія для друку
7 січня 2014 р. 15:40

7 січня 2014 року в ефірі телеканалу «Росія-1» було показано Різдвяне інтерв'ю Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила журналісту і телеведучому, генеральному директору російського міжнародного інформаційного агентства «Росія сьогодні» Дмитру Кисельову.

— Ваша Святосте, ми розмовляємо у свято Різдва Христового. Для більшості людей це сімейне торжество, ну і, звичайно, дитяче. Чи можете Ви пригадати свої мрії, свої побажання, пов'язані з цим теплим родинним і дитячим святом?

— Важко згадати мрії та побажання. Звичайно, мабуть, щось було, так як у кожної дитини, та й у кожної дорослої людини з Різдвом, з Новим роком пов'язані якісь думки про майбутнє. Але взагалі загальне мріяння, яке поглинало мою дитячу свідомість, було пов'язане зі служінням Церкві. Я не пам'ятаю себе ні в якому віці, коли б я не хотів стати священиком. І тому свято Різдва, в контексті цієї мрії, мало дуже велике значення. Я взагалі з великим теплом згадую свій досвід церковного життя в дитинстві. Мене все приваблювало. Мене приваблювало мерехтіння лампад рано вранці перед Літургією, запах ладану, церковні співи... У якісь моменти особливо відчувалася дитячим серцем Божественна благодать. І я не можу забути одне Різдво, не пам'ятаю точно, в якому році це було. Я прийшов з таким піднесенням після вечірнього богослужіння (у тодішньому Ленінграді, за петербурзькою традицією, богослужіння відбувалося ввечері і вранці; нічних богослужінь не було). І от, повернувшись після цього богослужіння, я відчував таке духовне піднесення, що сів і написав вірш. Я не буду Вам зараз його цитувати, але це, мабуть, єдиний вірш, який я написав у своєму житті.

— Проте християнство у світі зараз переживає досить важкі часи. У деяких країнах Європи зникло навіть саме слово «Різдво», яке підміняється якимось словом Xmas, тобто свято «X». Чи не загрожує це Росії?

— Ну, щодо підміни Різдва якимись іншими назвами, то це політична акція, цілеспрямована дія з витіснення християнських цінностей, і в тому числі орієнтованих на християнство свят із життя людей. Це духовне роззброєння мас. Це неймовірно небезпечна тенденція. Ми живемо в ту епоху, коли люди дуже стурбовані правами й свободами людини. Ото дивно: щодо будь-яких прав і свобод виявляється турбота, крім одних прав і однієї свободи — свободи відкрито сповідувати християнську віру. І ми бачимо, що сьогодні відбувається, — коли не дозволяють носити хрест телеведучим і навіть медсестрі. Звичайно, християнські цінності в Європі, безперечно, зберігаються в житті народу — а я маю досвід спілкування із західноєвропейцями, які все це зберігають у своїх серцях. А от політична тенденція, загальний напрямок дії еліт, безперечно, носить антихристиянський і антирелігійний характер. Усе це дуже важко переживається душею, адже ми пройшли через епоху атеїзму. Хочеться кричати на весь світ: «Люди, зупиніться! Ми знаємо, що це за життя. Ви ще повною мірою не знаєте. І те, що ви зараз демонтуєте найпотужніші духовні стимули життя, може призвести до катастрофічних наслідків».

Але якщо говорити про споживацьке ставлення до Різдва, то в цьому споживацтві є якесь маленьке «богослов'я», адже святкують пришестя у світ Спасителя. Від Бога чогось чекаємо. Одна людина чекає від начальника, а інша — від Бога. Тому сама ідея подарунка на Різдво нібито імплантована в цю філософію свята. Тільки існує, звичайно, велика різниця: можна від Бога вимагати гідних речей, а можна, забуваючи про Бога, себе розміняти на виключно комерційну діяльність, що й трапляється. Люди нерідко забувають про сенс Різдва, занурюються в стихію ринку, споживацтва, і все це перетворюється на якесь величезне комерційне свято. Ось це дуже сумно. Дай Боже, щоб ця тенденція, яку ми вже маємо, не зруйнувала благодатну внутрішню основу і зміст свята.

— Коли Ви говорите «ми маємо», то, звичайно ж, йдеться не тільки про Росію, оскільки наш спільний православний світ куди більший, ніж одна країна, навіть найбільша у світі. От Ви говорите про виклики та загрози Церкві, Православ'ю і християнству взагалі. Україна переживає важкі часи. З якими словами Ви хотіли б звернутися до своєї пастви на Україні?

— Те, що відбувається на Україні, дуже ранить моє серце. Для мене Україна — це рідна країна, це рідний народ, це мій народ і моя паства. І те, що я зараз роблю, пов'язане з моїм внутрішнім духовним життям. Я молюся за Україну, я молюся за цей народ. Я розумію, що існує загроза розділення нації, загроза чергового витка громадянської конфронтації. Взагалі те, що ми зараз бачимо, — це революційна ситуація, а як країна, що пройшла через революції, ми повинні були б мати певне щеплення проти такого способу вирішення політичних завдань. Адже досвід показує, що під час революції розкріпачуються пристрасті. Люди починають говорити такою мовою, використовувати таку методологію, за допомогою якої неможливо вирішити жодного завдання. Революція — це розкріпачення пристрастей. Це використання внутрішньої енергетики людей заради вирішення конкретних завдань, а зазвичай головним завданням революції є зміна еліт.

І є ще одна небезпечна сторона у революцій: те, що ідеї, які проголошуються, не є насправді програмою. От славнозвісне гасло «рівність, братерство, свобода» — хіба хтось міг виступити проти нього у Франції, у революційному Парижі? Та ніхто! Яке чудове гасло — воно донині висить на фронтоні кожної французької мерії. Але ми знаємо, що це гасло ніколи не втілювався в життя, у тому числі й у Французькій Республіці. А що сталося? Після спалаху революційних настроїв прийшов якобінський тероризм, а потім диктатура Бонапарта. У Росії те ж саме гасло, та ж сама енергетика — і ті ж самі жертви на барикадах, той ж самий крах людських доль. І тому головне послання Церкви — це заклик до миру, до спокою, що і зробила наша Українська Православна Церква. Іншої мови бути не може. Церква не може звертатися з політичними програмами. І коли на барикадах з'являються священики, які під'юджують народ, то це не церковне послання. Звичайно, послання, звернене до збуджених людей, яке несе в собі ідею примирення, може дратувати — «ну, що там вони кажуть, весь час про одне й те ж...» Але ж це «одне й те ж» і є спасенним словом Божим. «Мир Мій залишаю вам, мир Мій даю вам» (Ін. 14:27) «Якщо можливо, майте мир між собою», — говорить апостол Павел. Отже, іншого послання у Церкви бути не може. От і сьогодні я теж звертаюся, якщо хтось мене чує на Україні. Потрібно зібратися, зосередитися. Це не означає, що я звертаюся із закликом переглядати свої політичні точки зору. Церква ж ніколи не пов'язувала себе з якимось конкретним геополітичним проектом. Якби це було так, то не існувало б Церкви. Церква несе слово примирення, вона звертається до душі людини. Вона повинна допомогти людям у цей важкий час зібратися, зосередитися і, можливо, закласти основу для такого діалогу, який допоміг би вирішити проблеми, що стоять сьогодні перед Україною.

— Ваша Святосте, і на Україні, і в Росії, і в інших країнах в ході соціальної турбулентності, скажімо так, велику роль відіграють соціальні мережі, Інтернет, комп'ютери. Усе це робить наше життя більш віртуальним, більш відірваним від реальності, якщо завгодно. Як до цього ставитися?

— Це теж ознака духовної кризи людей. Адже це не що інше, як поневолення — поневолення свідомості і навіть поневолення волі. Я знаю людей, які цілодобово сидять біля монітора комп'ютера або з планшетником і занурюються в цю реальність. Людина починає віртуально відчувати, розвиваються віртуальні романи, віртуальні трагедії, віртуальні конфлікти. Відкрийте Інтернет — там суцільний віртуальний конфлікт. Ми занурюємося в королівство кривих дзеркал. Звичайно, в цих кривих дзеркалах відбивається реальність, відображаємося ми самі, тому в якомусь сенсі Інтернет є відображенням духовного світу людської цивілізації. Звичайно, це предмет роздумів для Церкви, яка несе відповідальність за духовний стан людей, хоча наразі не тільки Церква, тому що багато людей не зробили свій релігійний вибір і перебувають поза будь-яким церковним впливом. Тому це виклик і для діячів культури, мистецтва, насамперед це виклик для журналістів, для засобів масової інформації, які сьогодні мають більшу можливість впливати на свідомість людей. Але те, що ми бачимо, — це абсолютно незадовільно, це сумно, це страшно.

— Але я розумію, що ми не проти Інтернету — ми проти брудних зон Інтернету, вже якщо так уточнити. Але бруд є не тільки у віртуальному світі, але і в реальному. Наша земля чистіше не стає. І звідки у нас ця філософія, що чистота — справа двірників (ну, я так зовсім спрощую)? Як з цим бути?

— Це, як мені здається, проблема, яка має два джерела. По-перше, звичайно, світогляд людини, і, по-друге, рівень побутової культури. Я згадую випадок у 90-х роках, коли в одному з районних центрів області Калінінграда мене запросили виступити перед жителями. Важкий був час — 90-ті роки, розпад, розвал, розруха... І от мені запропонували виступити в якомусь приміщенні, де могла б зібратися максимальна кількість людей. Мене зустрів якийсь дуже наляканий, стривожений мер і сказав: «Усе, що відбуватиметься, буде критикою на мою адресу. Це люди будуть обурюватися моєю діяльністю. Але я запросив, я був ініціатором, бо треба якось розставити всі крапки над i». Ми йдемо з ним по місту, у вечірній час, проходимо будівлі — списані, вимазані; розбиті стекла, розбиті під'їзди... Приходжу в зал, і перше, що почалося після того, як я звернувся з якимись словами, — неймовірна критика мера за все те, що я бачив. Я слухав, слухав, причому все це відбувалося з наростаючою силою. Потім я зупинив людей і сказав: «Я все це бачив. Я не заходив у під'їзди, але думаю, що в під'їздах ще жахливіше. Я не заходив у квартири, але думаю, що там все ще жахливіше: безлад на кухні, немитий посуд, коробки з-під старого взуття на шафах в спальнях, незастелені ліжка, попільнички з недопалками. А хто в цьому винен? Ну, добре, можна сказати: мер винен, що пописані фасади, але ж не мер їх списав. Не мер же розбивав скло. Ви вимагаєте, щоб мер усе це полагодив і поправив. Але ж зробили це ви».

Побутова культура була підірвана революцією. До революції не було такого безладу. По-перше, були панські садиби, які були осередками побутової культури. Крім того, була дуже висока побутова культура в селянських сім'ях. Було бідно, але чисто, як мені говорив дід: «Бідненько, але чистенько». Сьогодні у нас, можливо, навіть не бідненько, але грязненько. Ось це перше джерело проблеми — відсутність належного рівня побутової культури.

Але є, звичайно, й інша проблема, пов'язана, знову-таки, з моральним станом людини. Адже усе це відбувається від людини. От чому Церква приділяє сьогодні особливу увагу екологічній проблемі. Ми навіть взяли на Архієрейський Собор відповідний документ, тому що екологічна тема сьогодні дуже важлива. Це теж певний індикатор, який допомагає зрозуміти, що відбувається в душах людей. Звичайно, те, що сьогодні докладаються зусилля на державному рівні, наприклад, з очищення Півночі, — це дуже показова річ. Звичайно, це кампанія, але кампанія, яка може мати добрі педагогічні наслідки. Я запропонував би розпочати активне прибирання всієї країни — наших пляжів, наших лісів, особливо тих, які оточують великі міста. Щоб не було навесні під снігом цих пластикових пляшок і всього іншого — так, потрібно почати очищати свою країну, свою природу, і, можливо, у процесі цього очищення ми самі ставатимемо внутрішньо чистішими.

— І кожен може взяти в цьому участь.

— Цілком вірно.

— Ваша Святосте, продовжуючи цю тему атмосфери, яку ми самі створюємо навколо себе. Для багатьох залишається незрозумілим, як відповідати тим, хто агресивно не згоден з мирним і чистим укладом, який одні пропонують, а інші руйнують. Цієї ж теми стосується і проблема міжнаціональних відносин, можливо, етнічної злочинності, якщо завгодно, це питання від Брейвіка до Бірюльова...

— І те, й інше є невластивим для Росії. Росія формувалася як велика багатонаціональна держава — саме завдяки тому, що більшість людей, будучи православними, з огляду на свою православну культуру, православне виховання, православний світогляд, мали дуже широку віротерпимість, скажімо так. Цей термін вживався в Російській Імперії. Тобто люди з повагою ставилися до звичаїв іновірних людей, ніколи не ображали релігійного почуття, але ніколи й не допускали того, що ми тепер називаємо прозелітизмом. Якщо з боку іншої віри, іншої релігії відбувалися якісь агресивні дії, спрямовані на звернення наших людей в іншу віру, тоді це зустрічало опір, аж до фізичного або військового опору. Але в побуті ніколи нічого подібного не було.

Тепер усе зовсім інакше — з багатьох причин, яких учора ще не було. Ми знаємо, що люди, які приїжджають до Росії, не завжди знайомі з нашою культурою, звичаями, з нашою вірою, і вони з багатьох причин, про які зараз не буду говорити, не намагаються себе налаштувати на ті обставини, що вони живуть серед більшості, яка має інші уявлення про побутову культуру, про поведінку на вулиці, про поведінку між чоловіком і жінкою. Усе це призводить до таких, м'яко висловлюючись, культурних неузгоджень. Якщо це залишається на рівні якогось невеличкого побутового напруження, то є надія, що все це зрештою мине. Але коли такого роду нестиковки вже кидають виклик закону й порядку, тоді відповідь дуже проста — потрібно наводити порядок на підставі закону. Іншого немає нічого. Не повинно бути беззаконня, не повинно бути насильства, не повинно бути, знаєте, «засверби плече, розмахнись рука, і давайте все крушитимемо й порядкуватимемо от такою неорганізованою силою». Важливо, щоб працював закон і важливо, щоб на підставі цього закону будувалися відносини — до того часу, поки знову не запрацює ця внутрішня готовність людей мирно й спокійно жити один з одним, незважаючи на існуючі відмінності. Я іншого шляху не бачу.

— Ну, повернемося до Різдва. Різдво й самотність, здавалося б, речі несумісні. Але є багато людей, для яких самотність у Різдво — реальність. Як їм знайти розраду?

— Самотність виникає тоді, коли людина не має предмету любові. Якщо з'являється предмет любові, то зникає самотність. А що таке відсутність предмета любові? Це відсутність іншої людини, якій ти б міг би передати своє внутрішнє відчуття, свою увагу, свою турботу, можливо, свою любов. Це все від нашого індивідуалізму, від нашого егоїзму і від нашого самоізоляціонізму. Коли я дивлюся на ці величезні житлові будинки міста Москви, по 24 поверхи, коли дивишся на ці вогники у квартирах і усвідомлюєш, що кожен вогник — це окремий світ, не пов'язаний з вогником поруч, повна ізоляція, відсутність того общинного життя, яке було в тієї ж самої Росії в XIX столітті, — то і ставиш собі питання: як же люди живуть у таких умовах, якщо немає сім'ї? Якщо за якихось умов і через якісь причини, пов'язані, можливо, з переїздом з місця на місце, немає того оточення, в якому вони себе можуть реалізовувати, це дійсно трагедія. А вихід із цієї трагедії дуже простий — треба уважніше подивитися, що навколо нас і як багато людей сьогодні потребують нашої турботи, нашої уваги. Я люблю відвідувати саме на Різдво, на Пасху престарілих, одиноких, бомжів, інвалідів. Іноді мене запитують: «Можливо, відвідали один раз і досить?» Я відповідаю на це так: «Я йду не для того, щоб по телевізору показали, який Патріарх хороший, — я маю внутрішню потребу. Звідти, з цих будинків я виходжу іншим. Я відчуваю, як у мене на душі стало світліше. Це майже те ж саме, що ти відчуваєш після богослужіння. Адже віруючі люди знають, що з церкви виходять з легким серцем. Я так само виходжу від цих людей. Вони мені дали більше, ніж, можливо, я їм дав.

Отже я запропонував би всім, хто страждає від самотності, піти у світ з добрим і відкритим серцем, піти до тих, хто потребує допомоги. За один такий похід можна здобути і друзів, і близьких, і предмет своєї турботи, отже зруйнувати свою самотність.

— Як Вам представляється загальний вектор розвитку сучасної цивілізації?

— Ми живемо в епоху, коли вперше за всю історію людства, включаючи язичницькі часи, гріх отримує законодавче виправдання, коли гріх насаджується силою держави або, якщо не насаджується, то пропагується силою держави з посиланнями на людську свободу. Коли гріх стає нормою поведінки, суспільство перестає бути життєздатним. Потрібно бути дуже обмеженою людиною або, якщо говорити про політиків, потрібно мати дуже небезпечну політичну програму або просто не мати тверезого розуму, щоб підтримувати руйнівні для суспільства тенденції. Гріх руйнує особистість людини. Це не наша вигадка — так Бог сказав. І не просто сказав — він так створив людину. Він створив людину таким чином, що гріх руйнує людську особистість, хочемо ми цього чи не хочемо. Тому що там, де гріх, там смерть, це в слові Божому сказано. А що таке смерть? Смерть — це розпад людського буття, розпад життя.

Отже якщо гріх насаджується силою закону, силою переконання, пропагандою, то людське життя наражається на колосальну небезпеку. Особистість втрачає свою цілісність. А що означає така втрата в масштабах суспільства? Це означає руйнування цілісності суспільства, життєздатності людської цивілізації. Мене часто запитують, що таке кінець світу. Кінець світу — це такий стан суспільства, коли зла більше, ніж добра. В апостольському посланні сказано, що є дещо, що утримує від кінця світу. Деякі богослови роздумували про те, що це таке, чим або ким є той, хто «утримує». Вважали, що це держава. Вважали, що це Церква. Насправді те, що утримує — це добро, отже і всі інститути, які служать затвердженню добра, у тому числі держава, якщо вона виконує цю місію, Церква і багато іншого. Тому що, поки добра більше, ніж зла, у людини є життєвий потенціал, у суспільства, у цивілізації є життєвий потенціал. А якщо зла буде більше, то воно буде стрімко поширюватися, як мікроби в крові, і погубить людську цивілізацію, отже призведе світ до кінця.

— Але все-таки Ви говорите про консервативні цінності, і багато хто може сказати, що цей консерватизм заважає розвитку. Якою мірою?

— Він не заважає розвитку, адже під консерватизмом розуміється не просто збереження минулого. Я багато разів про це говорив, порівнюючи ставлення нормальної людини до сміття. Сміття — це теж продукт минулого, але ми ж сміття не зберігаємо, ми його викидаємо. Отже консерватизм зберігає цінності. А далі постає дуже важливе питання: які цінності, і хто визначає ці цінності. Консерватизм за природою своєю є релігійним. Чому? Тому що справжньою цінністю для людини є не та цінність, яку вона сама для себе створила, а та цінність, яка визначена Самим Богом. Бог є мірило правди, мірило істини. Коли людина приймає цю цінність як абсолютну правду, захищає і зберігає її, вона і є консерватором цієї цінності. Іноді нам говорять: є консервативні економісти і ліберальні економісти. Для мене це не існує. Консервативна людина, що зберігає фундаментальні цінності, які Бог вклав у природу особистості та взагалі у все творіння, може бути ліберальним економістом, може бути ліберальним політиком, але вона буде хранителем тих цінностей. А лібералізм — це неправильно зрозуміла свобода. Це коли ти сам є початком і кінцем, альфою і омегою. У Святому Письмі сказано, що Ісус Христос — Альфа і Омега (див. Одкр. 1:8), а тут сама людина альфа і омега. Ти сам можеш вигадувати свої цінності і вважати їх абсолютними. До чого це призводить? Це призводить до атомізації суспільства. Що голова, то й розум. Але що найголовніше, це призводить до того, що людина свої пороки, гріхи, злочини може так виправдовувати і підносити в ранг такої цінності, що в якийсь момент у неї з'явиться потреба розділяти цю цінність з іншими. І от те, що ми сьогодні бачимо, ця ескалація гріховних життєвих установ, — це і є прямий наслідок того, що ми називаємо лібералізмом, справжнім лібералізмом, а не тим умовним, який прив'язується до політики або до економіки.

— Останнє коротке питання. Що може Церква?

— Церква мало що може. Христос може все. От Бог може все. А Церква покликана приводити людей у зіткнення з Богом, підтримувати цей релігійний зв'язок, але це теж велике завдання, особливо в тому світі, який сьогодні роздирається протиріччями, спокусами і який сьогодні дійсно перебуває під потужним впливом гріховних сил. Але Бог може все. Він Господь історії. Він Альфа і Омега, Початок і Кінець. І ось це, думаю, найголовніше твердження, яке Церква звертає сьогодні і до людини, і до суспільства, і до всього світу.

— Дуже дякуємо, Ваша Святосте. Щасливого Різдва.

— Дякую Вам.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами

 

Інші статті

Інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила сербській газеті «Політика»

Інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила напередодні святкування 10-річчя Помісного Собору та інтронізації Його Святості

Різдвяне інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила телеканалу «Росія»

Відповіді Святішого Патріарха Кирила на запитання учасників VIII Міжнародного фестивалю «Віра і слово»

Відповіді Святішого Патріарха Кирила на запитання учасників VIII загальноцерковного з'їзду з соціального служіння

Відповіді Святішого Патріарха Кирила на запитання учасників III Міжнародного православного молодіжного форуму

Святіший Патріарх Кирил: «Києво-Печерська лавра сьогодні залишається оплотом канонічного Православ'я на українській землі. І не тільки на українській землі»

Інтерв'ю Святішого Патріарха Кирила Албанській державный телерадіокомпанії