Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Слово Святішого Патріарха Кирила після Літургії в Софійсько-Успенському соборі Тобольського кремля

Слово Святішого Патріарха Кирила після Літургії в Софійсько-Успенському соборі Тобольського кремля
Версія для друку
22 червня 2014 р. 19:17

22 червня 2014 року, в неділю 2-у після П'ятидесятниці, день пам'яті Всіх святих, що в землі Руській просіяли, і День пам'яті й скорботи, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив Літургію в Софійсько-Успенському соборі Тобольського кремля. Після закінчення богослужіння Предстоятель Руської Церкви звернувся до віруючих із словами проповіді.

Ваше Високопреосвященство, владико митрополите Димитрію Тобольський і Тюменський! Ваші Високопреосвященства й Преосвященства! Шановний Володимире Володимировичу, губернаторе Тюменської області! Шановний Володимире Володимировичу, мере міста Тобольська! Дорогі отці, браття й сестри!

Я з великою радістю вступив на стародавню Тобольську землю, в цю першу сибірську столицю Росії — місто Тобольськ, де свого часу по суті вирішилося питання величезної історичної значущості — чим повинна бути Росія; чи повинна вона бути мононаціональною державою на просторах Середньоросійської височини чи у неї є якесь інше призначення, пов'язане, у тому числі, з об'єднанням різних народів, із створенням величезної євразійської спільноти людей, об'єднаних єдиними моральними й духовними ідеалами. Саме з Тобольська почалося просування російських першопрохідників по всіх просторах Сибіру — і Східного Сибіру, і потім Далекого Сходу. <...>

Коли ми розмірковуємо про історію, особливо коли ми розмірковуємо про кінець історії, про суд Божий над людьми, нерідко нас відвідують такі думки: а що ж буде з людьми, які не є віруючими? А що буде з людьми, які не є християнами? А чи врятує Бог мусульман або віруючих інших релігій? І на ці питання, які в безлічі задають у тому числі і православним священнослужителям, немає і не може бути відповідей, тому що на ці питання може відповісти тільки Сам Бог. Вирішення цих питань лежить поза знаннями людини, поза досвідом людини, поза людською мудрістю, а тому й відповідей бути не може. <...>

Громадяни країни можуть знати закон або не знати, але як громадяни вони приймають на себе дію закону. А тому якщо закон порушується, то незалежно від цих знань чи незнання суд виносить своє рішення на підставі закону. Адже про це і апостол Павел говорить: іудеї можуть бути різними, хорошими й поганими, знаючими закон і не знаючими, але якщо вони приймають на себе норми закону, то вони за цим законом Богом судитимуться.

А що ж язичники? А у язичників немає закону, і вони не судитимуться за Законом Мойсеєвим. А що ж язичники, взагалі не судитимуться? Судитимуться, говорить апостол Павел, бо закон Божий написаний в їхніх серцях. Вони судитимуться словом, думкою своєю і совістю своєю.

І ось що дивно. Якщо співвіднести цей закон Божий, накреслений у серцях людини, із законом Божим, який відкривається нам в Його Слові — для іудеїв старозавітний, а для християн і старозавітний, і новозавітний — то цей один і той же закон. Тільки для одних він артикульований, виражений у формулах, його легко запам'ятати, а інші лише тільки прозрівають його совістю своєю, думкою своєю, як то робили великі філософи античності.

А яке все це має відношення до нас, до людей, що живуть у XXI столітті? Безпосереднє. Стаючи людьми православними, стаючи християнами, ми себе поставляємо під Божий закон, ми повинні жити за Божими заповідями. Ми їх знаємо або, принаймні, повинні знати, якщо ми хрещені в православній вірі. І судитися ми будемо за цим законом, який добровільно на себе взяли. <...>

Ми знаємо також, що у Вітчизні нашій є багато людей, які взагалі не належать ні до якої релігії. А як вони судитимуться? Чи, можливо, вони уникнуть Божого суду? Аж ніяк. Вони судитимуться так само, як судитися повинні були і стародавні язичники, за словом апостола Павла, згідно з совістю своєю.

Ми знаємо, що голос совісті працює в кожному — в одному сильніше, в іншому слабкіше. Ми знаємо, що голос совісті заглушити можна, тому що він аж надто травмує, він боляче заважає жити, зникає комфорт, спокій. Якщо скоїла людина щось зле, Божий голос всередині неї, голос совісті заважає їй бути спокійним. Сучасні люди навчилися цей голос гасити, у них є свій «вогнегасник» — або пияцтво, або наркотики, або самонавіювання, в основі якого порівняння себе з іншими людьми: я що, гірший за інших, чи що? Подивитися навколо — як усі поводяться? Усі крадуть, і я краду, усі бешкетують, і я бешкетую, усі живуть аморальним життям, і я так живу. Так кажуть люди, не знаючи, як живуть інші, і насправді не знаючи, крадуть вони чи не крадуть, бешкетують чи не бешкетують. Але дуже часто, порівнюючи себе з іншими і поставляючи себе в цьому порівнянні вище інших, ми виправдовуємо себе. І вже незалежно від того, приймаємо ми на себе закон Божий чи не приймаємо, ми будемо судитися на суді Божому як такі, що зруйнували цей внутрішній Божественний закон, вкладений в нашу природу. <...>

І, нарешті, питання, яке після цих міркувань може поставити перед собою мисляча людина: якщо так, то яка різниця між православною і невіруючою людиною? І ті, і інші будуть судитися. Різниця дуже велика. Коли ми свій внутрішній закон совісті руйнуємо, то часто ми робимо це свідомо, за переконанням, що так і треба зробити. Мовляв, це певний внутрішній пережиток, певний культурний рудимент, який існує в моїй природі, його треба заглушити. І ми звертаємося до джерел так званої сучасної псевдокультури, яка взагалі не оперує поняттям гріха, яка стверджує, що всяке поводження людини є результат її вільного вибору; тільки не роби для іншого погано, не обмежуй його свободи, і живи як хочеш.

Якщо так легко заглушити голос совісті, то що може допомогти його зберегти? І тут ми говоримо: віра православна, наша віра. Вона допомагає зберегти розуміння закону Божого, бо він не тільки там, в душі написаний, він ще й буквами написаний. Відкриєш Євангеліє, прочитаєш, і стикнешся з цими обпікаючими словами, як ті, які ми сьогодні чули в Апостольському посланні.

Дехто каже: ну а навіщо взагалі потрібна віра, це щось таке з минулого. Згадаймо, як сказав Федір Михайлович Достоєвський: «Людина без віри — дрантя». Чому так? Тому що така людина з легкістю або проп'є, або зруйнує голос совісті. І потрібно бути вже дуже сильним і совісним, що майже неможливо в умовах величезної кількості спокус, існуючих у світі, щоб зберегти свою вірність неписаному Божественному закону.

Ось чому віра спасає людей. Молитва, слово Боже, проповідь, постійно звертають свідомість людей, настільки далеких у своїй повсякденності від доленосно важливих думок, до цих думок. Вони допомагають оголити суть того, що відбувається в житті. І сам сенс цього життя допомагає зміцнитися у свідомості того, що кожна людина буде судима. І для того, щоб отримати виправдання в очах Божих, і не тільки в загробному, але і в цьому житті, потрібно виконувати Його закон, писаний закон, який формуватиме думки і зміцнюватиме совість, здатну утримати людину від злих діянь.

Сьогодні ми згадуємо трагічний день в нашій історії — 22 червня 1941 року. Дійсно, все збіглося: і тоді це була неділя, і тоді за церковним календарем це був день Усіх святих, що в землі Руській просіяли. Не знав ворога, не відав, в який день він переступив священні кордони нашої Вітчизни. І прийняли ми багато скорботи і багато страждань, як і спокутували багато своїх скоєних беззаконь. І перемогли милістю Божою. Перемогли, бо і страждання ті, і випробування зміцнили нас у дотримані Божого закону.

Я згадую післявоєнний Ленінград, де було всього 15 відкритих храмів на два з половиною мільйони тодішніх мешканців. Якими переповненими були ці храми! У будні стояли по дві-три тисячі людей, які молилися Богу після десятиліть гонінь і найрадикальніших заходів державного атеїзму. Тоді люди на прикладі життя свого відчули спасенну силу Божого закону, Божої присутності у своєму житті.

Не дай Боже, щоб звернення людей до Бога щоразу супроводжувалося стражданнями. Потрібно навчитися бути з Богом не тільки під час воєн, міжусобної брані, кровопролить, землетрусів, повеней та інших страждань. Потрібно навчитися бути з Богом щодня. Заради цього ми й будуємо храми, і зміцнюємо віру в серцях людей, щоб життя народу нашого ставало чистішим, світлішим, совіснішим, незважаючи ні на які зовнішні небезпечні впливи.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами