Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Інтерв'ю Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила телеканалам Молдавії, Румунії та Росії

Інтерв'ю Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила телеканалам Молдавії, Румунії та Росії
Версія для друку
11 жовтня 2011 р. 11:27

10 жовтня 2011 року, у завершальний день Первосвятительського візиту до Республіки Молдова, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відповів на запитання кореспондентів молдовських, румунських і російських телеканалів.

Телеканал Prime (Молдова)

— Ваша Святосте, добрий день! Ласкаво просимо на молдовську землю! Від імені телекомпанії Prime і наших телеглядачів дозвольте висловити Вам нашу повагу й шанування. Передчуваючи дуже цікаву бесіду з людиною, яка має колосальний досвід телевізійного спілкування, почну з першого питання.

Як ідуть справи в Молдовській митрополії? Що потрібно змінити, виправити, що необхідно модернізувати? Як Вас зустріла молдовська паства, яке враження вона справила на Предстоятеля Руської Православної Церкви? Одним словом, Ваша Святосте, прошу Вас оцінити діяльність Молдовської митрополії за прийнятою в нашій країні десятибальною оціночною шкалою.

— Я хотів би спочатку сказати про паству і, користуючись нагодою, сердечно подякувати всім громадянам Молдови — пастві нашій — за більш ніж теплий прийом. Коли люди моляться разом із Патріархом, коли ви бачите світлі обличчя, коли ви бачите сльози на очах, — не потрібно ніяких аргументів. Серце людське сприймає це енергетичне посилання, що йде ззовні, як найбільш чуйний радар сприймає сигнальну систему, яку, до речі, Бог встановив і вклав у людську природу. Адже ми спілкуємося не тільки словами, символами, знаками — ми спілкуємося серцями. І кожен із нас дуже добре знає: зустрічаючись з тією або іншою людиною, просто подивившись в обличчя, ви можете сказати, світла це людина чи темна, чи світяться в неї очі, чи вони згасли. Я побачив палаючі очі молдовської пастви, а це дуже важливий вимір, у тому числі соціологічний. Це свідчить про динамізм, пасіонарність народу, який проходить через непростий період своєї історії. І в економіці, і в політичному житті Молдови ми спостерігаємо труднощі, але якщо попри все це зберігається такий високий рівень пасіонарності, то це означає, що народ здатний змінити своє життя на краще.

Що ж до Молдовської Православної Церкви, Молдовської митрополії, то за останні роки тут відкрилася найбільша кількість парафій на душу населення, якщо порівнювати зі всією іншою канонічною територією Московського Патріархату. Практично в кожному населеному пункті — храм, в кожному населеному пункті — священик. Коли почалося це масове відкриття храмів, то у багатьох, хто спостерігав за релігійним життям Молдови ззовні, виникало занепокоєння — а чи той тут рівень священнослужителів, а чи достатньо вони підготовлені, чи здатні вони вступати в діалог із сучасною людиною? Сьогодні ми можемо свідчити, що більша частина духовенства має добру богословську освіту, а нерідко й вищу світську освіту. Це сучасні люди, і я покладаю дуже великі надії на наших пастирів.

Що стосується оцінок, то ні за п'ятибальною, як в Росії, ні за десятибальною, як у Молдові, шкалою оцінювати не хочеться, адже усередненої оцінки бути не може: десь — безсумнівні досягнення, просто прориви, десь ще багато чого треба зробити, багато чого підправити, багато на що звернути увагу.

Я дякую Богові за те, що Синод Православної Церкви Молдови сьогодні дуже ретельно вивчає, аналізує церковну ситуацію. Під головуванням владики митрополита Володимира приймаються правильні, мудрі рішення, і я дуже сподіваюся, що єпископат Православної Церкви Молдови, її Предстоятель зроблять все для того, щоб церковне життя у вашій прекрасній країні було піднято на ще більш високий рівень.

— Дякую на доброму слові. З Вашого дозволу я хотів би поговорити про глобальні проблеми. Що, з Вашої точки зору, насправді ось вже рік відбувається в Північній Африці, мусульманській Африці? Може складатися відчуття, що за всіма довгими тирадами, розмовами про права й свободи і диктаторів-самодурів приховується дещо, що нам, простим смертним, поки невідомо або, навпаки, про що нам поки не говорять. Мимоволі також складається відчуття того, що Європа стоїть на порозі нового хрестового походу, але з точністю до навпаки — я маю на увазі похід на християнську Європу під зеленим прапором ісламу.

— Я поки нездатний — через відсутність інформації, а також з огляду на відсутність того, про що Ви зараз сказали, а саме повного розуміння того, що відбувається в Північній Африці, в арабських країнах — дати остаточний аналіз. Тому я б утримався від остаточного аналізу і слідом за Вами висловив певну занепокоєність. І перша занепокоєність полягає в тому, що нікому — ні Вам, ні мені, ні світовій громадськості — не ясно, який відсоток у всьому, що відбувається сьогодні там, належить власне народній ініціативі, і який відсоток є результатом — оберемо найм'якше формулювання — сприяння цьому процесу з-за кордону. Наскільки це є спонтанним, природним волевиявленням народу, який був незгодний зі своїми правителями (безперечно, певний відсоток такої реакції існує), і наскільки ця ситуація була організована ззовні? У будь-якому випадку, навіть коли політологи, вчені нам потім все це розкажуть — адже в наш час немає можливості все приховати...

— На щастя...

— На щастя, в Інтернеті раптом починають з'являтися документи, і суспільство дізнається, що те, що відбувалося десь, у якомусь місці, має під собою абсолютно прагматичні, прозаїчні причини. Можливо, щось подібне ми дізнаємося в майбутньому і про цю ситуацію. Але є дещо, що у мене викликає велику стурбованість, і Ви торкнулися цієї проблеми: ні в якому разі не можна, щоб в очах арабського світу Європа сприймалася як агресор. Цьому необхідно всіляко запобігати, адже хоча Європа сьогодні, вибачте, є безбожною, секулярною і не дуже й пов'язує себе з християнством, але в очах глибоко релігійного ісламського населення Європа — це християни. Тому на рівні базару, на рівні вулиці багато хто сприймає утягненість, причому не тільки політичну, а й військову утягненість Європи у вирішення всіх цих проблем арабського світу як певну боротьбу, яку християни ведуть з ісламом. Тут дуже важливо не допустити ускладнення міжрелігійного, міжцивілізаційного чинника, тому що в глобалізованому світі все це може дуже боляче відгукнутися — і не тільки на Близькому Сході, але й у європейських країнах.

— Ваша Святосте, Вам не здається цікавою думка про те, щоб під егідою Патріарха Московського і всієї Русі Кирила зібрати за одним круглим столом, скажімо на Соловках, у намоленому місці, міжнародну конференцію за участю ієрархів усіх світових релігій, провідних науковців планети, у тому числі нобелівських лауреатів, і обговорити найцікавіші та найделікатніші тенденції або, як сьогодні модно говорити, тренди нашої цивілізації в XXI столітті? Наприклад, запуск і робота Великого адронного колайдера — чи вкине він Землю в пекло, чи, навпаки, доведе або допоможе довести існування Господа Бога і Його задумів?

— Існують програми діалогу між Церквою, богословами і вченими-природознавцями. У далекому 1979 році я був одним із співпрезидентів Всесвітньої конференції «Віра, наука й майбутнє», яка проходила в Массачусетському технологічному інституті. Тоді вперше на рівні міжнародної християнської громади і міжнародного наукового співтовариства відбулася дуже серйозна розмова про філософські та світоглядні наслідки науково-технічного прогресу. У певному сенсі цей діалог ніколи не припинявся, він підтримується в різних місцях. У Росії існує досить стійка система постійного обміну думками між вченими й богословами, тому я не думаю, що потрібно спеціально про колайдер говорити...

— Це як приклад...

— Так, а от говорити про філософію новітнього часу, про те, чим є для людини нестримний науково-технічний прогрес, що відбувається в результаті впровадження новітніх технологій в реальне життя людини, чи гуманізує це впровадження людське життя або максимально його механізує, чи наближає воно людину до Бога, до природи, одне до одного або породжує відчуження — ось такого роду питання потрібно розглядати, звичайно, спільно, тому що у богословів, у представників Церкви є, безперечно, свій погляд. Погляд часто критичний, але він не може бути профанованим — будь-якого роду висновки потрібно підкріплювати, в тому числі посиланнями на наукову експертизу, бо якщо останнього немає в дискурсі, то цей дискурс не може бути переконливим для всіх.

— Один із молдовських єпископів, Ваш колишній учень, відзивався про Патріарха Кирила так — я з Вашого дозволу процитую його слова: «Патріарх Кирил — блискучий ерудит, інтелектуал, людина, яка може підтримати й розширити будь-яку тему — від правил етикету до шедеврів світової літератури». У зв'язку з цим дозвольте поцікавитися: легендарні й неоднозначні персонажі світової літератури — такі, як Воланд у «Майстрі й Маргариті» Михайла Булгакова або Мефістофель у «Фаусті» Гете, — викликають у Вас неприйняття, як яскраві представники опозиції до християнства, чи людську цікавість?

— Якщо дозволите, про Гете я зараз говорити не буду, бо якщо ми почнемо говорити і про Булгакова, і про Гете, то нам не вистачить ніякого часу. А ось на Булгакові я зупинився б, тому що він є близьким нам у часі, він писав про нашу країну. Отже, існує величезна кількість інтерпретацій того, що означає роман «Майстер і Маргарита». Одні вважають, що Булгаков, відійшовши від Церкви, просто навмисно перекрутив євангельське оповідання, створив певний міф, пов'язаний із життям Ісуса Христа, який був не чим іншим, як природною реакцією письменника на офіційне християнство, з яким він себе більше не пов'язував. Це одне тлумачення, але я якось критично ставлюся до цього підходу. Ознайомившись із біографією Булгакова, я зрозумів, що він не був такою вже втягненою в ідеологічні дебати людиною і менш за все був схильний вступати на шлях якоїсь антирелігійної боротьби. Дійсно, походячи зі священицької родини, він не був практикуючим християнином, але наскільки він відійшов від віри, ніхто ж не знає — хто тоді ділився такими таємними думками?

Але ось що дивно. Уявіть собі: 20-і роки, Радянський Союз, пройшла перша хвиля масових гонінь на християн, закриття храмів, розстрілів, життя потроху почало стабілізуватися, в тому числі й Церква, будучи пригнобленою, все-таки якимось чином присутня... Чи можна було в ті часи написати роман про Христа? А якби він і написав, то, напевно, про цей роман ми б нічого не дізналися — принаймні до краху Радянського Союзу. І Булгаков робить неймовірний за своєю силою експеримент. Він впроваджує надчуттєве начало — диявольське начало, тому що Божественне б не пройшло — у контекст сучасної йому Москви, причому стикає це начало з реальним життям людей.

І що ж відбувається? Давайте подивимося уважніше. Адже Воланд виглядає пристойніше, ніж москвичі. Він дуріє, але дуріє з висоти свого престолу, і з якою пристрастю до цього дуру приєднуються люди! З якою легкістю вони приймають спокуси диявола! Наскільки вони гірші, ніж диявол! І показати це жахливе падіння тодішньої радянської людини, її моральності, її ставлення до добра й зла — до продажності, до корумпованості, до непринциповості — неможливо було зробити інакше, як тільки в рамках якоїсь притчі, метафізичної притчі. Ніхто ж не вірив у диявола, ніхто не вірив у Бога — от і читали як казку; але ця казка дала людям можливість подивитися на самих себе, співвідносячи свої власні переконання і спосіб життя з найбільш темним і недобрим, що взагалі може існувати, — з дияволом.

Адже в якомусь сенсі диявол панував у тому суспільстві. Він був головним. Ну, яким же іншим чином можна було голосно, на всю країну про це сказати — що ми в полоні диявола, що він нами керує? Булгакову це вдалося зробити майстерно, і тому я не оцінюю і не хочу навіть говорити на тему, наскільки повість про Понтія Пілата відповідає реальності. Не відповідає! Наскільки цей роман відповідає якимось православним канонам? Не відповідає! А яка користь? А користь у тому, що він уперше в післяреволюційний час, у той час, коли в країні вже не було ніякої свободи, реально сказав про панування темної сили в житті тодішнього радянського суспільства. Думаю, саме тому його роман став безсмертним.

— Якщо ми вже торкнулися вкрай делікатної і суміжної теми, то дозвольте ще одне питання з цієї сфери. Проблема, бути чи не бути смертній карі за тяжкі злочини, в тому числі проти дітей, уже не одне століття турбує розум людей. Що думає з цього приводу вищий ієрарх Руської Православної Церкви? Вам не здається, що часом — і це дуже часто відбувається, особливо останнім часом, — Європа нам нав'язує цінності, які не відповідають ні нашим історичним, ні культурним традиціям? Зрештою, дуже багато людей задають собі просте і, погодьтеся, виправдане питання: чому ми, прості смертні, прості платники податків, повинні утримувати за свої гроші в місцях довічного позбавлення волі терористів, маніяків і насильників дітей?

— Ви, звичайно, знайомі зі статистикою, правда? Абсолютна більшість громадян у Молдові, у Росії, в Україні виступають за смертну кару.

— Так, у цьому ми близькі...

— Коли нас запитують про те, яким є принципове ставлення Церкви до смертної кари, ми говоримо про те, що в Переданні церковному немає осуду смертної кари, немає відмови від смертної кари. Господь Ісус Христос Сам був розп'ятий, Він пройшов через смертну кару. Але ж Він ніде не сказав, що не можна страчувати злочинців, і у святих отців ми цього не знаходимо. Тому відмова від смертної кари є не результатом християнської традиції, а результатом нової ліберальної філософської ідеї, яка з'явилася в західноєвропейському просторі.

Але попри все те, що Церква ніколи не виступала проти смертної кари, вона виступала проти застосування смертної кари. Так, у Російській імперії за 120 або 130 років, можу помилитися, було всього 7 або 8 випадків застосування смертної кари. Людей, які були за рішенням суду засуджені до страти, було більше, але теж ненабагато. А чому? Церква турбувалася, як в той час говорили, про злочинців, вона начебто брала їх на поруки. Вона просила не виконувати смертну кару — з тим, щоб священики, духівники могли схилити людину до покаяння, і в більшості випадків це вдавалося зробити.

Тому, не засуджуючи смертну кару теоретично, фактично Церква ніби зводила її нанівець. Якщо Ви мене запитаєте: а от Ви за скасування смертної кари, принаймні в сучасній Росії — я буду говорити про Росію, зараз мені це простіше, ніж говорити про Молдову, — то я скажу, що я проти смертної кари в сучасній Росії. І дозвольте Вам пояснити, чому. Сьогодні, щоб усунути конкурента, замовляють кілера. Враховуючи нинішній стан наших судів, якщо буде застосовуватися смертна кара, за законом будуть прибирати людей. Це страшна небезпека — вже було кілька випадків, коли врешті-решт, в останню мить ставало відомо, що підозрюваний не винен. Тому якщо й говорити про повернення до смертної кари, то в якихось абсолютно конкретних випадках, коли йдеться дійсно про маніяків, про масові вбивства, про терористів. Звичайно, абсолютно ясно, що до того ж потрібно мати докази, що ця людина дійсно була злочинцем, а не хтось змусив її прийняти на себе провину.

Отже, все це може трапитися в майбутньому. Давайте почнемо ефективно змінювати судову систему в наших країнах. Суд має бути непідкупним, суд має бути авторитетним, слідчі органи мають працювати бездоганно — з тим щоб присутність смертної кари в кримінальному праві ні в якому разі не стала способом розправи з неугодними.

— Навіть якщо на це піде років сто?

— У мене більш оптимістичний погляд на речі. Думаю, з Божою допомогою позитивні зміни в житті наших суспільств і держав будуть зараз здійснюватися набагато ефективніше, і ста років не буде потрібно. А поки потерпимо.

— Ваша Святосте, напослідок дозвольте про особисте. Як складається Ваш робочий і вихідний день? Патріарх Кирил може собі дозволити розповісти анекдот? І кому? І ще: вираз «трон влади покритий льодом, там дуже сумно й самотньо, і немає справжніх людей» можна віднести і до Вас?

— Ну, до найважчого для мене питання — щодо вихідних днів. Мені якось важко згадати, коли у мене був вихідний день. Навіть якщо день не службовий, тобто мені необов'язково їхати для того, щоб зустрітися з людьми, я працюю з документами, які накопичуються іноді в такій величезній кількості, що мені доводиться прочитувати до трьохсот сторінок тексту на день. А якщо до цих трьохсот сторінок ви додасте телефонні дзвінки, зустрічі з людьми, поїздки, то ось і виходить приблизний середній обсяг роботи Патріарха. Тому відпочинку не виходить. Я говорю про це не з прихованою надією або впевненістю, що люди скажуть «от який Патріарх! який він працьовитий, який розумник, скільки працює, як багато читає!» — я хотів би сказати, що, можливо, Патріарх не вміє керувати своїм часом. Я намагаюся впровадити якийсь порядок у свою роботу, тому що без відпочинку людина працювати не може — так Господь нас створив. Сьомий день був створений як день відпочинку для підтримки якості людського життя. Тому я дуже сподіваюся, що зумію, спираючись у тому числі на своїх помічників, організувати свій робочий час.

А ось що стосується гумору, то я вважаю, що відсутність гумору — це дуже небезпечне явище. Гумор не тільки дозволяє емоційно розвантажитися, а й допомагає іноді розв'язати напружену ситуацію. Відсутність гумору часто провокує сімейні конфлікти, і, навпаки, гумор може розв'язати найскладнішу сімейну драму — якщо люди раптом знайдуть інший погляд, іншу точку зору на те, що відбувається, одне на одного подивляться і розсміються. Я глибоко переконаний у тому, що гумор — це дуже важлива складова людського життя. А щодо анекдотів, то я їх люблю послухати, але якось не дуже вмію їх запам'ятовувати.

— А що стосується «трону влади та самотності»?

— Ви про якісь страшні слова щодо льоду? Я взагалі холоду боюся. Але як вам сказати... Самотність, мабуть, — це те, що реально до кінця днів супроводжуватиме мене як Патріарха. Воно супроводжувало і всіх моїх попередників. Можливо, те, що я зараз скажу, — це дуже особисте, але я хочу, щоб Ви мене правильно зрозуміли: у Патріарха не може бути друзів, у нього паства. А от дружба у звичайному, побутовому сенсі слова, я думаю, практично неможлива.

— Смілива заява.

— Дуже чесна заява. Тому що всі сили Патріарха йдуть на те, щоб бути пастирем для всіх. Дружба передбачає обране коло людей, певних улюбленців, тих, хто ближче до Патріарха, ніж інші. Думаю, це дуже контрпродуктивно. Патріарх повинен бути відкритий для всіх. З іншого боку, він, звичайно, до когось ближчий, до когось більш далекий — просто тому, що з кимось він зустрічається часто, з кимось рідше. Але мені здається, що всі сили Патріарха повинні йти на пастирську любов до людей, і якщо це так, то ні на що інше ніяких сил вже не залишається.

— Ваша Святосте, мені залишається сказати Вам велике спасибі за граничну щирість і за цікаву бесіду. Дозвольте побажати Вам від усіх нас здоров'я та Божої благодаті у Вашому пастирському служінні Руській Православній Церкві, Росії і її народу. Велике спасибі.

— Дякую Вам. Спасибі.

Телеканал TVR-1 (Румунія)

(англ.) Ваша Святосте, велике спасибі за можливість цього інтерв'ю. Моє перше запитання стосується раніше ухвалених документів Руської Православної Церкви, що містять велику соціальну програму. Розкажіть, будь ласка, про пастирські пріоритети Руської Православної Церкви на сучасному етапі, а також про точку зору Вашої Святості на модернізацію мови й діяльності Церкви в сучасному високотехнологічному світі.

— Дійсно, у 2000 році ми прийняли «Основи соціальної концепції» нашої Церкви. Це фундаментальний базисний документ, який допоміг нам побудувати цілу систему соціальної роботи на рівні єпархій, парафій та монастирів. Документ допоміг сформулювати пріоритети, і сьогодні соціальна робота Церкви здійснюється за декількома напрямками. По-перше, це допомога самим парафіянам. Нерідко не треба йти далеко за межі парафії, щоб допомогти людям. Життя парафіян різне — в одному й тому ж храмі можуть стояти багата людина і дуже бідна людина; в одній парафії можуть бути люди щасливі, сімейні, з дітьми, й самотні, найчастіше літні, люди. І от коли ми почали обговорювати, як організувати в Церкві соціальну роботу, то подумали, що насамперед нам потрібно почати роботу з самими парафіянами: забезпечити матеріальну підтримку в тих випадках, коли це необхідно; допомогти людям впоратися із самотністю; допомогти людям, які мають різного роду проблеми, наприклад, пов'язані з алкоголізмом. Або в середовищі молоді є багато проблем, які часто штовхають молодь на дуже радикальні вчинки у громадському просторі.

На даний момент ми якраз перебуваємо на дуже цікавій стадії, коли всі ці базисні ідеї, закладені в нашу Концепцію, починають здійснюватися в Руській Церкві. Ми дуже б хотіли, щоб кожна парафія, продовжуючи залишатися центром і місцем молитви, духівництва, одночасно ставала соціальним центром для місцевої громади, де знаходили б своє місце молоді люди, які могли б займатися при храмі інтелектуальною роботою, вивчати іноземні мови або навіть проходити комп'ютерні курси, вивчати літературу, займатися спортом, організовувати подорожі... Ми дуже б хотіли, щоб у парафії була турбота і про молодь, і про літніх людей, про старих, причому і про самотніх чоловіків, і про самотніх жінок. Ми б, звичайно, хотіли, щоб кожна парафія була освітнім центром — і не тільки в тому плані, що при кожній парафії бажано мати недільну школу, де люди вивчають релігію, основи Православ'я, — але й освітнім центром у більш широкому сенсі, тому що у сучасного молодого християнина повинні бути відповіді на все те, що відбувається в житті. Як ми тепер кажемо, він повинен бути здатний відповідати на виклики часу.

— (англ. ) Дякую. Ще одне питання, Ваша Святосте. Як би Ви охарактеризували рівень духовності світу в даний час, і якою, на Вашу думку, має бути роль Православ'я в суспільстві?

— Абсолютно очевидно, що сучасне суспільство технологічно дуже бурхливо розвивається. А якщо оцінювати не тільки технічну сторону розвитку суспільства, а й інтелектуальну складову, то і тут безсумнівні й великі зміни на краще. Але є дещо дуже небезпечне, те, що відбувається в сучасному суспільстві: під впливом абсолютно конкретної філософії зі свідомості людини йде поняття гріха — нібито гріха немає, а є плюралізм думок.

Трагедія епохи постмодерну і полягає в тому, що разом із правдою — брехня, разом зі святістю — гріх. Коли ви звертаєтеся до сучасної людини, особливо в публічному просторі, то ліберальна частина інтелігенції негайно відповідає: «А хто буде судити, що є добро, а що є зло? Ви, як Церква, хочете привласнити собі право визначати, що таке добро і що таке зло. Ми це в минулому вже проходили, нас це не влаштовує». Церква не привласнює собі цього права. Зрештою, визначати, що є добро, а що є зло, повинна кожна людина. Але кожна людина повинна мати об'єктивний критерій, і Церква наполягає на наявності такого критерію. Вона стверджує, що у Святому Письмі таким критерієм є ті ж самі десять заповідей. Моральне почуття людини, яке дивним, таємничим чином скоординовано з цими десятьма заповідями, теж є абсолютним критерієм.

Але для того щоб цей критерій ніколи не був розмитий і знищений, важливо прийняти щось, що допоможе людям залишитися людьми. Важливо прийняти Божественний авторитет. Якщо ви приймаєте Божественний авторитет як абсолютний критерій, який дає людині можливість відрізняти добро від зла, ви ніколи не переплутаєте добро зі злом. Але якщо цей критерій буде знищений — а саме це відбувається в житті сучасної цивілізації — тоді буде знищено відмінність між добром і злом, і люди будуть з легкістю брехню приймати за правду, а зло приймати за добро.

А якщо на це накласти ще й спробу політично маніпулювати всіма цими поняттями, то ми матимемо страшну картину — почасти й зараз вже маємо. У даному випадку йдеться вже про виживання людської цивілізації, бо там, де зло, там смерть. Зло ніколи не зупиняється — зло завжди динамічно розвивається, якщо ви його не зупините. Якщо злочинець заліз до вас у кишеню в автобусі і його не зупинили, то потім він може влізти в будинок. Якщо його не зупинять і там, він може закінчити свою «кар'єру» тим, що вб'є людину. Зло постійно наростає, якщо його не зупиняють. Тому якщо людство у глобальному масштабі змішає добро зі злом, то апокаліптична картина світу стане реальністю.

Ви говорите про роль Православ'я. Ось ми й повинні на повний голос говорити про необхідність абсолютного критерію у визначенні того, що є добро, що є зло; про збереження моральної природи людини. Ми повинні говорити про гріх як про страшну небезпеку, яка стосується особистого життя людини, сім'ї, суспільства, всієї людської сім'ї. Наш голос дуже багатьом буде не до душі. Від наших слів будуть відмахуватися, скептично посміхатися, говорити, що ми консерватори, що ми вчорашній день. Не треба цього боятися. У апостола Павла є чудові слова: «утверджуй вчасно й невчасно» (2 Тим. 4:2 ) — це і є служіння, профетичне служіння Православної Церкви світові. Попри все те, що воно сьогодні не може бути так яскраво і гучно представлено всім людям, воно тим не менш несе в собі певну запоруку того, що в роді людському залишиться здатність розрізняти добро і зло.

Телеканал «Молдова 1»

— Ваша Святосте! Ми впевнені, що напередодні Вашої пастирської поїздки до Молдови Ви якимось чином її собі уявляли. Ваші уявлення до і після візиту — вони збігаються? Які Ваші головні враження? Як Ви можете оцінити візит до Молдови і що б Ви хотіли передати народу, громадянам Республіки Молдова?

— Я мав уявлення про Молдову, бо я неодноразово тут бував у сані митрополита і зустрічався з владикою Володимиром, з єпископатом, з духовенством, з державними діячами Молдови.

Нинішній приїзд, звичайно, відрізняється від тих, що були колись. Я приїхав сюди до своєї пастви, я приїхав сюди до свого народу. І це не красиві слова. Під час молитви, — а коли молишся, немає брехні, все стає таким, яким воно є, в тому числі людські стосунки, — я дуже ясно відчув свою єдність із молдовським народом, з благочестивою молдовською паствою.

Я побачив чудові монастирі й храми, хоча програма моя була обмежена. Я мав можливість довго розмовляти з єпископатом, з представниками духовенства. Я з вдячністю Богу свідчу про дуже великі успіхи, які мали місце в житті Православної Церкви Молдови, в житті православного молдовського народу. І я хотів би побажати всім, хто мене зараз чує і бачить, зберігати віру православну, зберігати єдність Церкви, докладати всіх зусиль для того, щоб консолідувати суспільство — з тим щоб країна вийшла із затяжної політичної кризи, щоб у людей з'явився ентузіазм працювати, заробляти гроші, а значить, розвивати економіку. Я вірю, що так воно й буде. А Церква наша буде палко молитися за благочестивий, працьовитий і душевно теплий народ Молдови, щоб Господь прихилив милість до народу Молдавії і до країни — світлої, красивої, гостинної.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами