Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Інтерв'ю Предстоятеля Руської Православної Церкви телеканалу «Росія»

Інтерв'ю Предстоятеля Руської Православної Церкви телеканалу «Росія»
Версія для друку
9 вересня 2012 р. 21:00

9 вересня 2012 року на телеканалі «Росія» було показано інтерв'ю Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила журналісту Дмитру Кисельову.

— Ваша Святосте, Церква зіткнулася зі справжньою агресією. На мій погляд, це прояв більш широкого явища — аномії. Аномія — термін, який запровадив французький філософ, засновник соціології Еміль Дюркгейм ще в позаминулому столітті. Це ціннісний вакуум, відсутність точок опори. Вам не здається, що наше суспільство стоїть на порозі цього явища або частково вже занурилося в такий стан?

— Якщо коротко сказати про те, що відбувалося і ще відбувається в плані агресії проти Церкви, то явище це, звичайно, не випадкове. Мене не залишає думка про те, що це певна розвідка боєм. Треба перевірити, наскільки все-таки глибока віра й відданість людей Православ'ю в Росії. Адже багато хто вже давно поховав будь-яку здатність нашого народу, принаймні, більшості народу до самоорганізації, до захисту якихось цінностей, до захисту своєї позиції. Не буду цитувати образливі заяви на адресу нашого народу деяких осіб, які вважають себе креативним класом, але це зневажливий погляд зверху вниз. От, мабуть, і настав такий час, особливо після того, як всі ви бачили те, що сталося у зв'язку з принесенням до Росії Пояса Богородиці. Ми ж пам'ятаємо, яка була реакція на ці мільйони людей, що прийшли до храму. Мабуть, прийшов час перевірити: а чи дійсно наш народ відданий вірі? А чи здатний він її захистити? А чи здатний він взагалі щось захищати? Ось і сталися ці провокації.

Сьогодні, я думаю, всі ті, хто затівав ці провокації, переконалися в тому, що перед ними не безлика маса тихої, аморфної більшості, а народ, який здатний захищати свої святині.

— Але ж ця агресія не тільки проти Церкви. Це агресія проти будь-яких цінностей взагалі. Церква — не цінність. Жертви НКВС — не цінність. Людське життя — не цінність. Історія — не цінність. Взагалі, антицінносний протест. От що не просто засмучує, обурює, але доводить когось до зневіри, а когось до розлюченості...

— Цілком вірно. Але ще слід додати, що це агресія проти нашого культурного ядра, проти нашого цивілізаційного коду. Поняття святині завжди посідало центральне місце в житті народу. Звідси ж пішло поняття Свята Русь — не тому, що у нас храмів було багато, а тому що домінантою життя була святість і поняття священного. Саме в це серце, в цю домінанту завдано удару.

Разом із тим Ви праві. Йдеться про виклик ціннісному виміру життя. От Ви згадали Дюркгейма, але ж він звертав велику увагу на моральний стан суспільства, він говорив, що моральність — це обов'язковий мінімум і це сувора необхідність. Це певний хліб життя для суспільства, без чого суспільство розпадається, і він абсолютно правий. Не можна вважати — а багато хто сьогодні на цьому наполягає, заперечуючи важливість морального виміру в суспільних відносинах, — що головним є право, що право утримує людей у певному співтоваристві. А що стоїть за правом? Загроза покарання. Ми всі разом, бо якщо ми порушуватимемо правила співжиття, — покарають. А моральність — це внутрішнє посилання до співжиття. Це духовна скріпа, що з'єднує людей. Це дійсно ціннісне фундаментальне поняття, без якого розпадається людське співтовариство.

І тут от про що я хотів би сказати. Люди, які взагалі відкидають Бога, вважають, що моральність — це привхідне явище, культурне явище. Змінюється культура, змінюється контекст, в якому живуть люди, — змінюється моральність. Насправді це не так. От сьогодні — здається, вже всі сили кинуті на те, щоб розгойдати моральні основи життя народу, але ж не виходить. Подивіться, що говорить статистика, причому різні соціологічні організації стверджують: абсолютна більшість наших людей не приймає блюзнірство. Відсоток людей, які схвалюють блюзнірство, — у межах соціологічної похибки. Абсолютна більшість нашого народу виступає за закони, які обмежували б поширення гріха. Про що це свідчить? Про те, що моральне почуття живе в людях.

— Ваша Святосте, одна з точок агресії — це звинувачення Церкви у зрощуванні з державою. Як Ви відповідаєте на подібні випади?

— Відповідаємо одним словом — це міф. Міф, створений спеціально. Адже Церкву потрібно атакувати з певної світоглядної позиції і цю світоглядну позицію потрібно створити. От сьогодні і створюється міф про зрощування, про клерикалізацію нашого життя. Для чого? А для того щоб показати, що через це зрощування Церква претендує на керівництво вашою свідомістю, вашою волею. Це певна псевдоідеологія, яка займає місце комуністичної ідеології. А з цього робиться висновок: Церква небезпечна з точки зору свободи, вона буде поневолювати вашу свідомість.

А тепер перейдемо до «розбору польотів». Отже, зрощування. Ми ж маємо Основи соціальної концепції Руської Церкви. Журналісти, перш ніж поширювати цей міф, просто взяли б цю книжечку і подивилися, що говориться на тему відносин Церкви з державою. Церква захищає свою автономію. Церква вважає, що тільки вільна Церква має можливість духовно впливати на людей, що будь-яке зрощування, будь-яка клерикалізація є надзвичайно небезпечною для проповіді. Ми ж проходили через усе це в дореволюційні часи. Там було зрощування, але не з вини Церкви, а з вини держави, яка окупувала Церкву. Отже, немає жодного документа, жодної заяви, жодного слова Патріарха, на підставі яких можна було б зробити висновок про зрощування.

Звідки ж все це виникло? А от звідки. За останні двадцять років та сама Церква, яку звинувачували в бездіяльності, у нездатності здійснювати місію в сучасному світі, досягла дуже великих результатів в просвіті нашого народу. Наш народ стає православним. Сьогодні перед нами в храмах, навіть чисто візуально, під час великодньої служби, під час великих свят, — інший народ. Це люди середнього віку, чоловіки й жінки, з дітьми на руках, це молодь, це діти, це літні люди — це наш народ.

Так от, тепер давайте скажемо, як має поводитися віруючий політик, член Православної Церкви, якщо він вступає в діалог із Церквою. Він що, повинен всіляко дистанціюватися від своїх переконань? Він розмовляє з Церквою як син Церкви. Він вступає в доброзичливий діалог із Церквою. Чому ми повинні з одного факту, що президент або прем'єр-міністр один або два рази на рік моляться разом із Патріархом, робити висновок про зрощування? І чому ми повинні позбавляти цих людей, які є віруючими, права помолитися, у тому числі разом із своїм Патріархом? Адже одна ця картинка збуджує нездорові почуття у тих, хто не бажає посилення Церкви в нашому суспільстві.

Ще одна картинка, яку представляють наші супротивники, щоб довести зрощування: Патріарх на базі атомних підводних човнів у Вілючинську. І що? А чому не робиться висновок про зрощування Церкви з американською державою, коли нам показують капеланів в Афганістані? Чому не виникає питання про зрощування, коли в регулярних військах майже всіх європейських країн на професійній основі працюють капелани? Патріарх приїхав на запрошення військових моряків, щоб сказати їм слова вдячності. Він приїхав до своєї пастви, тому що більшість моряків — віруючі люди. Яке ж тут зрощування? Це, якщо хочете, пастирський, місіонерський візит. А народу представляють картинку і кажуть: «Подивіться, яке зрощування».

Тут підміна понять. Не зрощування, а християнізація нашого суспільства — от що лякає наших опонентів. От звідки, як кажуть, роги ростуть. Страх перед тим, що Православ'я, яке було практично зруйновано за радянських часів, протягом 20 років спромоглося повернутися до життя свого народу. Звичайно, ще не так, як нам би хотілося, але, можливо, весь цей галас і піднімається для того, щоб нас зупинити. Хочу сказати: не зупинить.

— Наприкінці літа відбувся Ваш візит до Польщі. Якою мірою вдалося зцілити рани, що дісталися нам з далекої історії?

— По-перше, про історію та сучасність. Напевно, немає двох інших європейських народів, над якими б так тяжіла історія і які б так свідомо посипали сіллю рани, нанесені в історії, отруюючи відносини, які сьогодні мають місце. Ми знаємо, що кожна зі сторін веде ретельний облік усіх гріхів іншої сторони, кожна зі сторін намагається підбити певне сальдо — те, що залишається, кожна зі сторін стверджує: «на моїй стороні плюс, а на іншій — мінус, тобто інша сторона принесла мені більше страждань, ніж я їй». І я не впевнений, що цей підхід вдасться змінити, скільки б науковці не вивчали історію. А що це означає? Це означає, що ми до нескінченності повинні посипати ці історичні рани сіллю? Ми постійно повинні їх ятрити? А може, слід знайти якийсь новий підхід до всього того, що відбувалося і відбувається в наших відносинах? Адже два народи історично живуть разом. Так Бог наказав, щоб ми завжди жили разом. Як сусіди і як люди, що поділяють християнські цінності, невже ми не можемо побудувати іншу основу наших відносин?

І от виникла ідея сказати історикам: «Забирайте всі історичні проблеми, а ми хочемо почати нову сторінку в наших відносинах». Але ж має бути якийсь акт примирення. У діалозі з Католицькою Церквою Польщі, який тривав три роки, ми домовилися про те, що ключовим словом у цьому акті примирення має бути слово «прости». Ми просимо один у одного прощення — як християнські громади, як християнські народи, виконуючи волю Самого Спасителя. Ми хочемо в наших двосторонніх відносинах продемонструвати нашу вірність Христу, нашу вірність євангельським цінностям, бо в ім'я цієї приналежності до євангельських цінностей ми просимо одне в одного прощення.

І що ви думаєте? Коли я приїхав до Польщі, я був вражений, з яким ентузіазмом польський народ відгукнувся на спільне послання двох Церков до народів Росії та Польщі. Звичайно, завжди є якась опозиція, але це була мікроскопічна опозиція. Саме послання було підписано мною і митрополитом Іосифом Михаликом, який є головою Конференції католицьких єпископів у Польщі, у символічному місці — у королівському палаці. І я глибоко переконаний, що сьогодні створені світоглядні й психологічні передумови для того, щоб остаточно перегорнути важку сторінку, на якій написані взаємні звинувачення, що прийшли до нас з минулого, і розпочати нову сторінку у відносинах двох християнських народів, перед якими стоять однакові виклики, пов'язані з руйнуванням християнської культури в Європі, з відмовою від християнських моральних цінностей, про що в цьому посланні чітко сказано. Ми виступаємо з одних і тих самих позицій, захищаючи ту саму моральність, про яку ми з Вами говорили в контексті прозорливих слів основоположника соціології.

— Ваша Святосте, 4 листопада виповниться рівно 400 років із дня вигнання поляків з Москви. У Росії це національне свято, і воно буде широко святкуватися. Можете собі уявити текст поздоровлення з Варшави?

— Можу. Зараз можу — так, як можу собі уявити і послання з Москви до Варшави з приводу відновлення незалежності та територіальної цілісності Польщі. Річ у тому, що якщо знято психологічні проблеми, якщо люди входять у стан примирення одне з одним, то всі ці акції цілком можливі. Але я хотів би звернути Вашу увагу от на яку обставину: святкування перемоги російської зброї не означає торжества над ворогом. Ми святкуємо нашу перемогу, а не їхню поразку, не їх військову невдачу, адже справжній воїн завжди відчуває повагу до гідного супротивника. Так само і святкування чотирьохсотріччя нашої перемоги і закінчення Смутних часів не означає неповажливого ставлення до іншої сторони, і ще раз хочу сказати: це ніяк не пов'язано з торжеством над їхніми невдачами.

— Ваша Святосте, спасибі Вам!

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Усі матеріали з ключовими словами