Руська Православна Церква

Офіційний сайт Московського Патріархату

Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия
Патріархія

Росія — Україна — Білорусія: єдиний духовний простір

Росія — Україна — Білорусія: єдиний духовний простір
Версія для друку
2 червня 2019 р. 15:34

1 червня 2019 року в актовій залі Фрібурзького університету (Швейцарія) відбулася конференція на тему «Росія — Україна — Білорусія: спільний цивілізаційний простір?». У рамках заходу з доповіддю виступив голова​​ Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату митрополит Волоколамський Іларіон.

Росія, Україна і Білорусія складають один духовний простір, окреслений рамками Руської Православної Церкви. Цей простір формувався протягом тисячоліть, протягом якого багато разів державні кордони виникали, зникали і переміщалися, але духовна спільність зберігалася неподільною, незважаючи на численні зовнішні зусилля, спрямовані на руйнування цієї єдності. Свідченням тому є вся тисячолітня історія Руської Православної Церкви.

Ще в середині X століття в диптихах Константинопольської Церкви з'являється Руська єпархія, причому спочатку титул її голови не мав додавання найменування будь-якого міста, а звучав як «τῆς Ῥωσίας», тобто «Русі» ¹. Від прийняття християнства князем Володимиром Святославовичем, а слідом за ним — і всією Руссю, Православ'я стає головним духовно-моральним стрижнем усіх східнослов'янських етносів, які з'явились невдовзі на цих територіях. Саме з цього моменту починається історія "Святої Русі" — того історичного феномена, який завдячений своїм існуванням потужній об'єднуючій ролі Руської Церкви на величезних просторах Великої, Малої і Білої Русі, а також інших територій, які в різні часи входили в орбіту її впливу. «За початку будь-якого народу, будь-якої національності — писав Ф. М. Достоєвський — ідея моральна завжди передувала зародженню національності, бо вона ж і створювала її»². Для народів Святої Русі такою ідеєю стало Православ'я.

Протягом століть Руська Церква пройшла через багато випробувань, зберігши свою єдність. За часів княжих міжусобиць Церква примиряла ворогуючі сторони. Найскладнішим часом цього періоду для церковної єдності стала, мабуть, середина XII століття, коли великий князь Ізяслав Мстиславович організував у Києві поставлення митрополита Климента Смолятича без узгодження з Константинопольським Патріархом, що фактично означало проголошення Руссю церковної незалежності і самовільне відділення її від Церкви-матері. Сепаратистські настрої Київського князя вплинули і на князя Північно-Східної Русі Андрія Боголюбського, який висловив Константинопольському Патріарху прохання надати для нього окремого митрополита. Проте саме Константинопольська Церква відстояла єдність Руської митрополії у XII столітті. Патріарх Лука Хрисоверг до старого титулу Київських митрополитів додав слово «всієї» — τῆς πάσης Ῥωσίας — «всієї Русі», щоб підкреслити неподільність Руської Церкви³.

У період татарського ярма на долю Руської Церкви випало завдання об'єднання і зміцнення руських земель. Після відпадання в унію в 1439 році Константинопольського Патріарха Митрофана II і митрополита всієї Русі Ісидора, який став католицьким кардиналом, єдина Руська Церква була змушена сама поставити собі предстоятеля — святителя Іону, який вже мав благословення від попереднього, ще не уніатського Константинопольського Патріарха Іосифа. Ця «вимушена» автокефалія була в кінцевому підсумку прийнята відродженою від унії Константинопольською Церквою. Так, у 1561 року святитель Макарій стає «Патріаршим Екзархом» і від імені Патріарха, на підставі отриманих від нього повноважень, проводить церемонію вінчання на царство Іоанна Грозного⁴, а остаточним актом визнання незалежної Руської Церкви слід вважати документи про заснування на Русі Патріаршества 1589 (Покладена грамота), 1590 (Соборна грамота Константинопольської Церкви) і 1593 (Соборне діяння Великого Константинопольського собору) років. Останнє соборне діяння вказує на підпорядкування всіх руських єпархій Московської кафедрі, не передбачаючи розділення Церкви всієї Русі на будь-які частини.

У міру приєднання до російської держави все нових і нових земель місія Церкви охоплювала все нові і нові народи, включаючи у свій духовний ареал корінних жителів Сибіру, крайньої Півночі, Далекого Сходу, Аляски, Японії і Китаю.

У важких умовах опинилося Православ'я на території нинішніх Литви і Білорусії після укладення Брестської унії з Римом наприкінці XVI століття. Державна влада Речі Посполитої взяла ініціаторів унії під своє заступництво. Почалися гоніння на православних як намагаються протистояти волі польсько-литовського монарха. Протягом майже трьох століть православне населення піддавалося випробуванням і утискам, залишаючись на положенні нелегальної і гнаної владою конфесії. Православних не допускали до посад в міському самоврядуванні, чинили їм перешкоди в заняттях торгівлею і ремеслами, кріпаків в наказовому порядку зобов'язували приймати унію. Священнослужителів, що не визнали унію, виганяли і замінювали уніатами. Поступова ліквідація Брестської унії стала можлива лише наприкінці XVII століття після возз'єднання в єдине ціле Західної (Київської) та Східної (Московської) частин Руської Церкви.

Але найважчим і найтрагічнішим для Руської Церкви, як і для всіх народів Святої Русі, стало XX століття, яке принесло колосальні зміни: світові війни, руйнування імперій, розпад СРСР, міжнаціональні конфлікти, громадянські протистояння. В історії Вселенської Церкви ніколи не було таких масштабних і безперервних гонінь, які обрушилися на Церкву після Жовтневої революції 1917 року. Понад сто мільйонів православних віруючих — росіян, українців, білорусів, представників багатьох інших етнічних груп — зазнали утисків, катувань, тортур, страт, десятки тисяч стали мучениками і сповідниками віри. Гоніння і утиски віруючих тривали протягом сімдесяти років.

Кризові явища в житті СРСР почали наростати в другій половині 80-х років. Втрата комуністичною партією контролю над країною все більше відчувалася спочатку в правлячих колах, а потім і народом. 17 березня 1991 року було проведено єдиний за всю історію існування СРСР всесоюзний референдум, на якому обговорювалося питання збереження єдиної держави. Більшість громадян Радянського Союзу виступили за його збереження. Однак вже 8 грудня 1991 року керівниками трьох республік СРСР — України, Білорусії та Російської Федерації — були підписані так звані «Біловезькі угоди», які замість єдиної країни створювали Співдружність Незалежних Держав.

Яке ж ставлення Церкви до цих відцентрових процесів? З одного боку, падіння атеїстичного режиму було оцінено позитивно: завершилися багато десятиліть переслідувань і дискримінації віруючих, викорчовування зі свідомості народу будь-якого нагадування про Христа, Євангеліє, Церкву. Релігійна свобода дала можливість нашій Церкві зітхнути на повні груди: почалося всебічне відродження церковного життя, почали відновлюватися і заново будуватися тисячі храмів і сотні монастирів. Церква почала активно розвивати духовне просвітництво, богословську освіту, місіонерське служіння. Священики отримали доступ до пацієнтів лікарень, військовослужбовців, ув'язнених з метою надання духовної допомоги і підтримки. Наша Церква вступила в діалог з суспільством з питань цінностей і моралі, категорій прав і свобод людини, її гідності. Почалася нова епоха відносин із державою, в яких Церква виходить із конструктивного діалогу, спираючись на два базових принципи: взаємного невтручання у внутрішні справи один одного і співробітництва в тих сферах, де таке співробітництво є взаємоприйнятним і може приносити користь людям.

З іншого боку, розвал єдиної держави, створення на її основі цілого ряду незалежних країн породили численні розділення, які пройшли не тільки по територіях, а й по живих людях, їх сім'ях. У молодих республіках і самій Росії спалахнули міжнаціональні та міжрелігійні конфлікти — Нагірний Карабах, збройне протистояння в Придністров'ї, грузино-абхазький і грузино-осетинський конфлікти, громадянська війна в Таджикистані, дві Чеченські війни в Росії та інші.

Наслідками розпаду великої країни стали розриви економічних, культурних і громадських зв'язків, занепад господарської діяльності, зубожіння населення, деградація освітніх, правових і культурних інститутів. Катастрофічно знизилася якість турботи про здоров'я громадян, різко скоротилася народжуваність. Безліч людей, які виросли і отримали освіту в умовах планової економіки, виявилися незатребуваними і викинутими на узбіччя соціального життя.

До такої історичної драми, за словами Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, привів, у тому числі, «занепад національної самосвідомості, національної гордості, сприйняття історії у всій її сукупності, розуміння величезного значення історичної спільності людей для їх, у тому числі, матеріального і духовного процвітання»⁵.

Божою милістю, розпад союзної держави не призвів до розпаду єдиної Руської Православної Церкви, яка, як і сотні років тому, несе місію служіння на землях своєї історичної присутності.

Єдність Руської Церкви є найважливішою складовою духовної і культурної спільності слов'янських народів пострадянського простору — росіян, українців і білорусів. Ігнорування цього історичного факту, а тим більше спроби розірвання такої єдності, втручання влади та політиків в церковні справи на догоду своїм миттєвим вигодам є злочином, в тому числі перед майбутніми поколіннями.

Такі спроби викликали велику занепокоєність нашої Церкви. Священний Синод 22 жовтня 1991 року висловив переконання в тому, що зміна державних кордонів внаслідок розпаду Радянського Союзу не повинна спричинити зміну складу Руської Церкви, автокефалізацію окремих її частин. «Нинішні події, — йдеться в заяві Синоду, — певною мірою нагадують нам те, що сталося за лютим 1917 року. Тоді розпад Російської імперії і утворення на її території держав, які оголосили про свою незалежність, дали привід церковним негараздам... І зараз інколи можна почути голоси нецерковних людей, які готові бачити в самому факті існування Московського Патріархату певну "останню імперську структуру" і всіляко заохочують зростання сепаратистських настроїв з метою викликати згубний розкол в церковному середовищі... Відповідно до існуючої в Православ'ї канонічної практиці всередині Патріархатів допускається внутрішня самостійність і самоврядування єпархій та їх об'єднань. Патріархат не сковує самостійності церковних утворень, що входять до нього, але служить забезпеченню їх єдності і спілкування. Межі Патріархату необов'язково повинні збігатися з державними кордонами... Патріархат — це не політичне, не національне і навіть не географічне поняття. Патріархат є церковно-канонічною реальністю, утвореною для підтримки єдності і соборності церковних структур, що входять до нього»⁶.

В Україні політичні процеси, пов'язані з формуванням незалежної держави, стали великим випробуванням для єдності Руської Православної Церкви. Державною владою цієї країни був спровокований і підтриманий розкол в українському Православ'ї, який до цих пір залишається незагоєною раною на тілі нашої Церкви.

Представники старої, ще радянської еліти, що відразу опинилися на чолі нової держави і прагнули зберегти свою владу, гостро потребували підтримки, на яку могли б спертися в умовах, що склалися. Таку підтримку вони знайшли в особі націоналістичних сил, які оголосили побудову суверенної України неможливою без створення незалежної Української Церкви, повністю відірваної від Московського Патріархату. Вимога автокефалії, тобто повної церковної незалежності, вперше сформульована в націоналістичному середовищі і незабаром підхоплена владою країни, втілилася в гаслі: «Незалежній державі — незалежну Церкву». Це гасло, що з самого початку носило яскраво виражений політичний характер, має дуже слабкі підстави в канонічному праві. У православній традиції межі автокефальної Церкви далеко не завжди збігаються з межами державними. Наприклад, Єрусалимська Православна Церква об'єднує Ізраїль, Палестину та Йорданію, а також частинк Єгипту — Синайський півострів. Юрисдикція Олександрійського Патріархату охоплює 54 країни Африканського континенту.

Слід зазначити, що ще до проголошення незалежності України Руська Православна Церква в жовтні 1990 року надала Українській Православній Церкві самостійність в управлінні. Статус, який отримала тоді Українська Церква і яким володіє донині, передбачає повну незалежність у всіх внутрішніх справах, включаючи обрання і висвячення єпископів, відкриття і скасування єпархій, канонізацію святих і багато іншого. У той же час, відповідно до цього статусу, самоврядна Церква в Україні зберігає духовну єдність з Московським Патріархатом. Але навіть така єдність з Руською Церквою, яка не передбачає будь-якого адміністрування з Москви, викликала неприйняття з боку нечисленних, але досить активних націоналістичних груп. Влада України, що засвоїлв їхню риторику, поставила перед собою завдання домогтися автокефалії Української Церкви.

Реалізація цього плану здавалася непростою в умовах, коли більшість єпископату, духовенства і мирян Української Православної Церкви не підтримували ідею автокефалії. Проте влада країни незабаром знайшла собі союзника в особі тодішнього митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка). Для митрополита Філарета перспектива опинитися на чолі автокефальної Церкви була приваблива щонайменше з двох причин. По-перше, це задовольняло його владні амбіції, оскільки, будучи місцеблюстителем Патріаршого престолу і одним з найбільш очевидних кандидатів на Патріарших виборах у 1990 році, він не зміг стати Предстоятелем Руської Церкви, отримавши на виборах найменше число голосів. У той же час Філарет усвідомлював хиткість свого становища: багато українських єпископів і кліриків були незадоволені його диктаторським стилем керівництва, ще більше було тих, до кого доходили чутки, що стосуються його особистого життя, несумісного з чернечими обітницями. Статус Предстоятеля автокефальної Української Церкви видавався Філарету гарантією непідсудності, довічності правління і давав надію згодом стати Патріархом, але вже не Московським, а Київським.

Проте, незважаючи на сильний тиск як державної влади, так і особисто митрополита Філарета, спроби останнього схилити на свою сторону український єпископат в остаточному підсумку виявилися безуспішними. На Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви 1992 року більшість єпископів з України не тільки висловилися проти автокефалії Української Церкви, а й виступили зі звинуваченнями на адресу Київського митрополита. На тому ж Соборі Філарет перед хрестом і Євангелієм дав обіцянку залишити посаду Предстоятеля і скликати в Києві Собор для обрання нового голови Української Православної Церкви. Однак після повернення в Україну він відмовився від своїх слів, заявивши, що ніколи не піде з Київської кафедри.

У кризовій ситуації українські архієреї обрали нового Предстоятеля Української Церкви, яким став митрополит Ростовський і Новочеркаський Володимир, українець за народженням. Митрополит Філарет незабаром після цього приєднався до нечисленних розкольницьких груп, через деякий час очолив одну з них і самочинно засвоїв собі титул «Патріарха». За ухилення в розкол його було позбавлено священного сану і пізніше, оскільки він продовжував наполягати на своїй розкольницької діяльності, його було відлучено від Церкви. Так оформився розкол, який з моменту свого створення користувався всілякою підтримкою державної влади і заступництвом націоналістичних, у тому числі, дуже радикальних, сил. При цьому переважна більшість православних України зберегли вірність канонічній Українській Православній Церкві.

«Позбавлення влади Філарета Денисенка Руською Православною Церквою було визнано всіма Помісними Православними Церквами, в тому числі, письмово, і Константинопольським Патріархатом. Ще у 2016 році на Зборах Предстоятелів Православних Церков в Шамбезі Патріарх Константинопольський Варфоломій привітав митрополита Київського і всієї України Онуфрія, наступника покійного митрополита Володимира, «як єдиного канонічного главу православних віруючих України, зрозуміло, з усіма підлеглими йому архієреями». На тих же Зборах Патріарх Варфоломій обіцяв не робити ніяких односторонніх дій, пов'язаних з легалізацією розколу в Україні або наданням їй автокефалії. На жаль, менш ніж через два роки Патріарх Варфоломій зробив саме те, чого обіцяв не робити.

У жовтні 2018 року Синод Константинопольського Патріархату ухвалив цілу низку односторонніх рішень, що стосуються церковного життя в Україні. Зокрема, було «скасовано» грамоту Константинопольського Патріарха Діонісія 1686 року про передачу Київської митрополії в юрисдикцію Московського Патріархату. Також було прийнято рішення про «відновлення в сані» Філарета Денисенка і лідера іншої, ще менш представницької розкольницькою групи, Макарія Малетича. До того ж всі хіротонії та священнодійства, вчинені цими особами, були визнані дійсними. 15 грудня під головуванням ієрарха Константинопольської Церкви і тодішнього президента країни П.О. Порошенка в Києві пройшов так званий «об'єднавчий собор», на якому дві українські розкольницькі групи, очолювані Філаретом і Макарієм, були об'єднані в одну. Був обраний голова нової структури, якого Константинопольський Патріархат відразу ж визнав як канонічного «митрополита Київського і всієї України». Усе це відбувалося за повного ігнорування Української Православної Церкви, яка з самого початку заявила про невизнання всіх цих діянь. З 90 єпископів Української Церкви лише двоє вирішили приєднатися до новоствореної розкольницької структури. Нарешті, 6 січня 2019 року Патріарх Варфоломій вручив так званий томос про автокефалію голові цієї структури.

З точки зору канонів Православної Церкви всі ці дії є незаконними і недійсними. Константинопольський Патріархат вступив в євхаристичне спілкування з розкольниками, які не мають апостольського спадкоємства. Зі свого боку наша Церква зіткнулася з неможливістю продовжувати церковне спілкування з Церквою Константинопольською.

Діям Константинопольської Церкви неможливо знайти пояснення в православному канонічному праві. Вони є очевидним і грубим порушенням канонів Церкви, православної еклезіології та самих основ міжцерковних відносин. У той же час не можна не помітити присутність нецерковного чинника в прийнятих на Фанарі рішеннях. Виняткова роль тепер уже колишнього Президента України в наданні «томосу про автокефалію» ніким не ховалася і не ховається. Як і в 1990-і роки втручання політиків і світської влади в церковне життя не тільки не об'єднало Православ'я в Україні, але навпаки — лише завдало йому нових ран. Настільки помітний політичний слід у питанні української автокефалії відкриває завісу справжніх мотивів рішень, прийнятих Константинопольським Патріархом. Неможливо повірити в те, що ці мотиви зводяться до задоволення прохання православних віруючих України про дарування автокефалії. Переслідувалася інша мета — розірвати духовну єдність Росії та України, про що відкрито заявляли найвищі представники української влади.

Надія Константинопольського Патріарха Варфоломія на те, що в створену їм «автокефальну церкву» при першій же можливості перейдуть всі православні віруючі України, які нібито не бажають перебувати в єдності з Московським Патріархатом, провалилася. Розкол в українському Православ'ї не тільки не зцілений, але ще більше поглибився.

Донині жодна з Помісних Православних Церков, окрім Константинопольської, не визнала об'єднану розкольницьку структуру і не вступила з нею в спілкування. Більш того, ряд Церков офіційно і публічно заявили про свою незгоду з діями Константинополя. На це є вагомі причини:

  • По-перше, всім відомо, що Українська Православна Церква об'єднує більшість православних віруючих України, а це понад 12 тисяч парафій, понад 200 монастирів, мільйони віруючих.

  • По-друге, Українська Православна Церква — національна Церква, що має центр в Києві. З Московським Патріархатом її пов'язує духовна єдність, що походить від часів Київської Русі, але ні адміністративної, ні фінансової залежності від Москви вона не має.

  • По-третє, легалізовані Константинополем спільноти, з яких створено нову «церквц», абсолютно неканонічні: їх ієрархія сходить до осіб, відданих анафемі або тих, що не мають апостольського спадкоємства.

  • По-четверте, новостворена структура являє собою небачену раніше «двоголову гідру», яка має двох лідерів з майже однаковим титулом, що сперечаються і конкурують один з одним. Один іменується «митрополитом Київським і всієї України», інший — «патріархом Київським і всієї Русі-України». В останні дні між ними розгорівся очікуваний конфлікт, який, мабуть, призведе до нового розколу всередині розколу.

  • По-п'яте, визнані Константинополем розкольники показують нездатність і небажання дотримуватися букви свого «томосу про автокефалію», їх рішення двояться. Наприклад, парафії за межами України з точки зору «томосу», до нової «церкви» не входять і повинні перейти до Константинопольського Патріархату. Але «патріарх» Філарет вважає, що вони, як і раніше, йому підкоряються.

  • По-шосте, перехід громад до нової «церкви» здійснюється через рейдерське захоплення храмів канонічної Церкви, на духовенство якої систематично справляється незаконний тиск держави.

Легалізація Константинопольським Патріархом українських розкольників і повне ігнорування ним канонічної Української Церкви в умовах, коли її ієрархи, духовенство та миряни піддавалися відкритим переслідуванням, означає, що він встав на бік гонителів Церкви. Більш того, дії Константинополя ще більше погіршили страждання православних віруючих України.

Ряд архієреїв і кліриків Української Православної Церкви побували в Службі безпеки України (СБУ) на «бесідах» і допитах, у тому числі в статусі підозрюваних у штучно порушених кримінальних справах про «державну зраду» і «розпалювання релігійної ворожнечі». Мали місце випадки, коли священнослужителям, які мають українське громадянство, чинилися перешкоди при перетині державного кордону України, коли під різними приводами їх затримували, піддаючи принизливим обшукам — у тому числі в храмах, церковних установах, а також за місцем їх проживання.

Єпископ Макарівський Гедеон був позбавлений громадянства України за поїздку в США для зустрічі з конгресменами, до яких, як припускала СБУ, ієрарх міг донести правду про порушення релігійної свободи, що здійснюються.

Деяких архієреїв СБУ захопила і насильно вивезла до Києва, де від них намагалися домогтися згоди на участь в уже згаданому вище «об'єднавчому соборі» 15 грудня 2018 року. Духовенство канонічної Церкви змушене виконувати свій пастирський обов'язок у важкій атмосфері стеження, погрози затримання і домашнього арешту, допитів і обшуків.

У спробі знайти обвинувальний матеріал і викликати негативний суспільний резонанс Міністерство культури України здійснювало показові перевірки збереження культурних цінностей в Києво-Печерській лаврі (вперше за 30 років) і Почаївській лаврі.

Державні ЗМІ розгорнули масовану компанію з дискредитації канонічної Української Православної Церкви, яку безпідставно звинувачували в таємній підтримці «сепаратистів», в нібито організації складів зброї при храмах, відмовах відспівувати загиблих українських військовослужбовців. У різних регіонах поширювалися листівки екстремістського змісту із закликом до знищення Української Православної Церкви.

Піл час передвиборного турне в січні-березні 2019 Петро Порошенко систематично допускав грубі наклепницькі нападки на канонічну Церкву. Йому наслідували й інші політики, наприклад, спікер Верховної Ради А. Парубій і депутат Ради Д. Ярош, який заявив, що ієрархія канонічної Церкви «є не служителями Бога, а агентурною мережею ФСБ і Путіна», а «"полювання" на московських попів, які вірно служать Путіну й Кирилу — справа угодна Богові і нашій Батьківщині».

Підтримувана державою інформаційна кампанія проти Української Православної Церкви спровокувала сплеск нападів на її храми і святині: десятками обчислювалися акти вандалізму, пограбування, підпали. Поза зоною збройного конфлікту, на території, підконтрольній Києву, за 2016-2018 роки постраждало не менше 81 храму. Наприкінці 2018 — початку 2019 років цей перелік поповнився підпалами храмів у Ржищеві, в Кривому Розі, розгромом храму в самому Києві.

Не припиняються загрози вилучення у Української Православної Церкви найбільших монастирів. Держава має вжити заходів щодо зміни статусу комплексу споруд Успенської Почаївської лаври з тим, щоб вона могла бути передана іншій релігійній організації.

З ініціативи Міністерства культури Верховною Радою прийняті дискримінаційні закони, спрямовані проти канонічної Церкви.

20 грудня 2018 року було прийнято закон про зміну назви релігійних організацій, «які входять в структуру релігійної організації, керівний центр якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана як така, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України». Закон спрямований проти Української Православної Церкви, забороняючи їй називатися «Українською», хоча вона є найстарішою і найбільшою з нині існуючих релігійних організацій країни і об'єднує мільйони її громадян. По-друге, закон суттєво звузив область дозволеної присутності Української Православної Церкви в суспільстві. По-третє, закон створював передумови для скасування громад Української Православної Церкви або для справляння на них адміністративного тиску. Громадам був виставлений термін перереєстрації до 26 квітня 2019 року, причому сама можливість її проходження залежала від державних органів, зацікавлених в демонтажі Української Православної Церкви. Якби громади не встигли, то їх банківські рахунки були б закриті з усіма витікаючими наслідками.

Виявлені процедурні порушення, допущені в ході прийняття цього закону, спонукали Київський окружний адміністративний суд прийняти рішення про тимчасове призупинення його дії. Проте, спікер Верховної Ради А. Парубій не визнає рішення суду, називаючи його «абсурдом».

Другий дискримінаційний закон змінив процедуру реєстрації релігійних організацій. Новий закон наказує приймати рішення про «зміну підпорядкованості» громади голосами 2/3 членів, однак чіткі юридичні критерії приналежності до громади в Законі не позначені, чим відкривається можливість легалізації захоплення храмів за наступною схемою:

1.    Під виглядом голосування релігійної громади проводиться фіктивне голосування територіальної громади населеного пункту. Таке голосування нерідко проводиться за відсутності більшості місцевих жителів, за участю осіб інших конфесій і сторонніх, або шляхом збору підписів, справжність яких не перевіряється.

2.    Результати «голосування» фіктивно оформляються як рішення релігійної громади. Одночасні рішення парафіяльних зборів дійсної релігійної громади про встановлення фіксованого членства і небажання переходити до розкольників ігноруються; зміни, внесені нею до свого статуту, не реєструються.

3.    Розпорядженням обласної адміністрації створюється нова громада так званої «Православної церкви України» (ПЦУ) і отримує реєстрацію з усіма реквізитами юридичної особи. Релігійна громада канонічної Церкви тим самим ліквідується.

За період з 16 грудня 2018 року до березня 2019 роки тільки 42 «переходи» до ПЦУ релігійних громад Української Православної Церкви (з них 9 — без священика) мали добровільний характер. У цей же період мали місце 55 насильницьких захоплень храмів на підставі незаконних «референдумів» територіальних громад. Не менш ніж 137 храмів залишається під загрозою захоплення: їх релігійні громади на чолі з настоятелем вирішили залишитися в юрисдикції Української Православної Церкви, але територіальні громади проголосували за передачу храму до ПЦУ. Однак громади Української Православної Церкви, незважаючи на тиск влади, відмовилися переходити до ПЦУ і продовжують збиратися для богослужінь у приватних будинках і підсобних приміщеннях. У ряді випадків громади змушені звершувати богослужіння під відкритим небом.

Мають місце випадки, коли розкольники сотнями нападають на храми, б'ючи людей похилого віку і жінок, перешкоджаючи при цьому проведенню зйомки того, що відбувається. Присутня поліція їм перешкод не чинить, а Міністерство культури оголошує інциденти «підступами російських спецслужб».

Відразу ж після перемоги Володимира Зеленського на виборах Президента України активність захоплення храмів різко впала. Мали навіть місце випадки прийняття заходів щодо запобігання зловживанням.

Так, Волинська обласна державна адміністрація зупинила процес рейдерської «перереєстрації» громад. Після судових розглядів, що почалися з питання незаконної перереєстрації ряду релігійних громад канонічної Церкви, новостворені громади ПЦУ отримують масові відмови в перереєстрації.

Чернівецька єпархія Української Православної Церкви добилася через суд відкриття кримінального провадження проти в.о. голови обласної адміністрації та його чиновників у справі про службову підробку розпоряджень обладміністрації про «перехід» громад Української Православної Церкви, які видавалися в масовому порядку, всупереч нормам нового законодавства і з ігноруванням рішень громад Української Православної Церкви. Суд визнав факт порушень і зобов'язав поліцію відкрити провадження.

Захоплення храмів, як і раніше, трапляються, але в цілому їх стало менше.

Володимир Зеленський не раз давав зрозуміти, що засуджує релігійну політику свого попередника. Свою власну лінію поведінки щодо релігійних конфесій він позначив відразу ж після обрання, зустрівшись з релігійними лідерами і підкресливши при цьому, що не бажає втручатися у внутрішнє життя релігійних організацій. На цих зустрічах він заявляв про себе як політик, який прагне до єдності, примирення і взаємного прощення — практично всі християнські, мусульманські та іудейські лідери України відгукнулися на його заклик взяти участь в запису відеозвернення до населення Криму і Донбасу. За своїм духом ця заява контрастує з ідеологією агресії і непримиренної ворожнечі, такої властивої режиму Петра Порошенка, що пішов. Єдиним, хто не став виступати в рамках даного звернення, став номінальний «предстоятель» так званої «Православної церкви України» Єпіфаній.

Ми з надією спостерігаємо за першими кроками нового керівництва братської нам країни. Сподіваємося на установлення миру в Україні, викорінення ворожнечі й ненависті, забезпечення захисту прав віруючих всіх конфесій і невтручання в справи релігійних громад країни.

Вторгнення Константинополя в церковне життя в Україні, що відбулося за підтримки колишньої української влади, складно розцінити інакше, як спробу підірвати духовну єдність народів історичної Русі. Ми розуміємо, що Україна — можливо, не остання спроба такого роду. З точки зору Константинопольського Патріархату, скасування грамоти про передачу Київської митрополії у відання Московського Патріархату означає, що всі території, які історично входили до складу цієї митрополії, повернулися в церковне підпорядкування Константинополю. До Київської митрополії належала колись і територія нинішньої Білорусі.

Тим часом домагання Константинопольської Церкви навряд чи знайдуть помітну підтримку на білоруській землі. Народ Білорусі не прагне до автокефалії. Найбільшою конфесією країни є Білоруська Православна Церква, яка перебуває в складі Московського Патріархату. Будучи справжньою Церквою свого народу, роблячи значний внесок у розвиток національної культури, Білоруська Церква, як і Українська Православна Церква, дорожить своєю єдністю зі всією Руською Церквою, яка об'єднує братські слов'янські народи — спадкоємців Володимирового Хрещення.

Наша Церква шанує державні кордони, однак вона не схильна вважати, що такі кордони повинні спричинити утворення кордонів всередині неї самої. Тому єдність Церкви є для нас цінністю і даром Божим, яким ми дорожимо і яким не можемо поступитися.

Зазначу, що Руська Православна Церква є єдиним соціальним інститутом, що не втрачав послідовності на всьому протязі історії країн її канонічної відповідальності: від давнини до наших днів. Причина тому — боголюдська природа Церкви, з'єднання небесного з земним, світу невидимого і видимого. Це допомагає їй поглянути на людські проблеми і труднощі з позиції причетності вічності, дає можливість служити єднанню людей.

У нашому розумінні єдина Церква — сильна Церква. І сила її полягає не у світських атрибутах влади, достатку або могутності, а в здатності справляти духовний та моральний вплив на душі людей, на ставлення до ближніх і далеких, і навіть на взаємини між країнами і народами на глобальному рівні.

Ми прагнемо відстоювати євангельські цінності в житті європейського суспільства. Це виправдано тією обставиною, що православні народи цілого ряду країн пастирської відповідальності нашої Церкви проживають на території Європи. Їхня віра, духовні ідеали, культура і традиції є важливим внеском в європейську християнську спадщину. А тому ми несемо свою частину відповідальності за цивілізаційний простір європейського континенту.

Нас не можуть залишати байдужими спроби руйнування в сучасній Європі сімейних традицій і звичаїв, розмивання християнського шлюбу, богозаповіданих основ взаємовідносин між чоловіком і жінкою, поширення практики здійснення абортів та евтаназії, що знецінюють людське життя.

На всіх міжнародних майданчиках, насамперед, європейських, ми свідчимо про євангельську істину. Таке свідчення, справи милосердя, миротворчість служать зміцненню християнських коренів Європи, її цивілізаційних основ.

Відповідаючи на питання, поставлене в заголовку нашої конференції, я хотів би підкреслити: Росія, Україна і Білорусія — єдиний духовний простір. Ми не заперечуємо ні національного самовизначення трьох слов'янських народів, ні державних кордонів незалежних держав. Але ми будемо продовжувати боротися за збереження єдності Руської Православної Церкви, що забезпечує духовну єдність всіх православних віруючих, що входять до її меж, незалежно від їх національної та етнічної приналежності. Прості слова святого старця Лаврентія Чернігівського "Росія, Україна, Білорусь — це все Свята Русь" продовжують зберігати свою актуальність, резонуючи в серцях мільйонів людей».

_______________________________________________

¹ Див. Желтов М., свящ. Историко-канонические основания единства Русской Церкви // Церковь и время, № 3 (84), 2018. С. 29-95.

² Достоєвський Ф.М. Зібрання творів у 15 томах. Т. 14. Дневник писателя, 1880 г. СПб.: 10:1995;

³ Детальніше див.: Желтов М., свящ. Историко-канонические основания единства Русской Церкви // Церковь и время, № 3 (84), 2018. С. 29-95.

⁴ Див.: там же.

⁵ Патріарх Кирил назвав розпад СРСР катастрофою історичної Росії.https://vz.ru/news/2011/11/11/537962.html

⁶ Журнал «Церква і час». № 5, 1998.

Служба комунікації ВЗЦЗ/Патріархія.ru

Матеріали за темою

У Києві бунтують проти томосу. Ті, хто його домагався. Інтерв'ю з протоієреєм Миколаєм Данилевичем [Iнтерв'ю]

Прихильники «Православної церкви України» зробили спробу силового захоплення парафіяльного будинку в селі Постійне Рівненської області

Тисячі віруючих з трьох єпархій Української Православної Церкви провели молитовне стояння біля будівлі Вінницької обласної держадміністрації

Патріарше привітання учасникам урочистостей на честь ікони Божої Матері «Споручниця грішних» у Свято-Троїцькому Корецькому ставропігійному монастирі [Патріарх : Привітання та звернення]

Патріарх Сербський Іриней відвідав подвір'я Руської Православної Церкви в Белграді

Завершився гастрольний тур Московського Синодального хору містами Європи

Привітання Святішого Патріарха Кирила учасникам XXVI Генеральної асамблеї Міжпарламентської асамблеї Православ'я [Патріарх : Привітання та звернення]

У свято Святої Трійці Патріарший екзарх всієї Білорусі звершив Літургію в Свято-Духовому кафедральному соборі Мінська

Патріарший екзарх всієї Білорусі зустрівся з прем'єр-міністром Республіки Вірменія

Відбулася зустріч Патріаршого екзарха всієї Білорусі з Верховним Патріархом і Католикосом усіх вірмен

Патріарший екзарх всієї Білорусі очолив урочистості з нагоди дня пам'яті преподобної Єфросинії Полоцької

У Києві бунтують проти томосу. Ті, хто його домагався. Інтерв'ю з протоієреєм Миколаєм Данилевичем [Iнтерв'ю]

Протоиерей Николай Данилевич: Ситуация в Украине совсем не похожа на то, что представляют Патриарху Варфоломею и что он декларирует внешнему миру [Iнтерв'ю]

Дволикий Янус Фанара. Інтерв'ю доктора історичних наук М. Шкаровського [Iнтерв'ю]

Росія — Україна — Білорусія: єдиний духовний простір [Стаття]

Митрополит Волоколамський Іларіон зустрівся з керівником Рососвітнагляду С.С. Кравцовим

Голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків провів зустріч із послом Данії в Росії

Митрополит Волоколамський Іларіон зустрівся з помічником Президента РФ А.О. Фурсенком

Тисячі віруючих з трьох єпархій Української Православної Церкви провели молитовне стояння біля будівлі Вінницької обласної держадміністрації

Блаженніший митрополит Київський Онуфрій: «Шукайте Христа, живіть з Христом ...» [Iнтерв'ю]

Коментар Представництва Української Православної Церкви при європейських міжнародних організаціях [Документи]

Протоиерей Николай Данилевич: Ситуация в Украине совсем не похожа на то, что представляют Патриарху Варфоломею и что он декларирует внешнему миру [Iнтерв'ю]

Митрополит Волоколамський Іларіон: Єдність нашої Церкви ми успадкували від предків і хочемо передати нащадкам [Iнтерв'ю]

Інші статті

Коментар голови Комітету Держдуми з розвитку громадянського суспільства, питань громадських і релігійних об'єднань з приводу прийняття закону про паломницької діяльності

Росія — Україна — Білорусія: єдиний духовний простір

Виступ митрополита Волоколамського Іларіона на міжнародній конференції, присвяченій порушенню прав віруючих в Україні

Роз'яснення Юридичного відділу Української Православної Церкви про застосування закону про перейменування

Юридична атака

Новий російський консерватизм. Доповідь О.В. Щипкова на XXII Всесвітньому руському народному соборі

Выступление митрополита Волоколамского Илариона на VI Съезде лидеров мировых и традиционных религий

Створення помісної Церкви не може бути ініційоване світською владою

Выступление митрополита Волоколамского Илариона на Всемирной тематической конференции соотечественников «Столетие Русской революции: единение ради будущего»

Выступление председателя ОВЦС на II Афинской международной конференции «Религиозный и культурный плюрализм и мирное сосуществование на Ближнем Востоке»